«Я — лише інкубатор. Як би грубо не звучало, це правда».
Краще бути сурогатною мамою, ніж горбатитися на полуницях у Польщі?
Вона вийшла з приватної клініки, розташованої в одній із міських багатоповерхівок Хмельницького. На лавочці у затінку чекав чоловік. «Все супер, — промовила, сміючись і обнімаючи коханого. — Плід розвивається добре, результати аналізів — хоч у космос. Тож усе в повному ажурі, за тиждень полетимо на заробітки. А зараз нумо в супермаркет: хочу фруктів, ікри і солодощів. Та й дітям смаколиків прикупимо. А ще Михась, пам’ятаєш, машинку велику на радіоуправлінні просив, Мар’яна — ляльку з візочком справжнім, щоб у дворі в дочки-матері гратися
Мене вразило те, що слово «заробітки» з уст жінки прозвучало якось дивно. «Присядь, — обійняв її чоловік. — Посидь. Я куплю нам морозива». Він подався в одну з кав’ярень, а вона сіла біля мене (я чекала на лавочці доньку, яка теж пішла по морозиво). «Спекотно сьогодні», — незнайомка перша почала розмову. І тоді моя нестримна цікавість узяла гору…
Оксана, так її звали, разом із чоловіком Миколою виховують двох діток: семирічного Михасика та п’ятирічну Мар’янку. Жінці двадцять сім. За освітою вона бухгалтер. За спеціальністю влаштуватися не вдалося: одразу після закінчення технікуму пішла у декретну відпустку. Тільки підріс синочок — лелека приніс донечку. Одне слово, засиділася вдома. І коли вирішила працевлаштуватися, то роботодавці перш за все питали про досвід роботи. А його не було.
Ми розмовляли, немов два попутники в дорозі, — знаючи, що більше не зустрінемось, тож Оксана була відвертою.
Микола працює інженером на невеличкому приватному підприємстві, зарплата — така собі, не пошикуєш. Батьки обох живуть у віддаленому селі, де єдиний спосіб заробітку — городи та підсобне господарство. Допомагають хіба продуктами. Квартиру раніше винаймали. Зараз, Богу дякувати, мешкають у власній — два роки тому придбали у новобудові, ремонт добротний зробили, на побутову техніку розжилися. Звідки гроші? Відповідь на це запитання я почула в подальшому спілкуванні.
Ми розмовляли, немов два попутники в дорозі, — знаючи, що більше не зустрінемось, тож Оксана була відвертою. Я дізналася, що вона — сурогатна мама. Виконує цю «місію» вже вдруге. «Роботу, якщо можна її так назвати, знайшла в інтернеті, — розповідала жінка. — Зрозуміло, всім заправляють посередники, які мають за свої послуги великі гроші. Проте і я, повірте, заробила доволі солідну суму. До того ж, окрім гонорару, й того разу, і тепер чималі кошти мені платять замовники на харчування, обстеження, процедури, відпочинок. І для здоров’я корисно, і родина наша у виграші. Обстежилася. Бо ж основна вимога — бездоганне здоров’я. Першу дитину виносила для нетрадиційної сім’ї із США, що складається з двох чоловіків. Так простіше, розумієте? Ніяка жінка не ревнує до мене, не сприймає як загрозу… Оцю, — Оксана кладе руку на живіт, — теж виховуватиме одностатева родина. За тиждень ми з чоловіком поїдемо за кордон. Замовники винаймуть нам житло неподалік свого. Там я народжуватиму. Рідним і всім знайомим ми просто кажемо, що вирушаємо на заробітки. Чим саме займаємося — не розповідаємо. Живота, коли він уже добре округлюється, ніхто не бачить. На ранніх термінах, допоки ми в Україні, вагітність без проблем вдається приховувати. Мої батьки, якби дізналися справжню сутність моїх заробітків, збожеволіли б. Але, зрозумійте, ми з чоловіком на такий крок пішли заради своїх дітей: щоб житло придбати, гідне життя їм забезпечити, освіту дати достойну».
Слухаючи жінку, я мовчала. «Засуджуєте? — Оксана перехопила мій погляд. — Не варто. Я теж думала, що не зможу віддати дитя, яке носила під серцем дев’ять місяців
Слухаючи жінку, я мовчала. «Засуджуєте? — Оксана перехопила мій погляд. — Не варто. Я теж думала, що не зможу віддати дитя, яке носила під серцем дев’ять місяців. Виховую ж двох — материнський інстинкт мені відомий. Але будьмо реалістами, я — лише інкубатор. Як би грубо не звучало, це правда. Так, я відчуваю плід, радію кожному руху… Але коли дитя народжується, його кладуть на груди батькам-замовникам. Для мене це робота. І все. Принаймні налаштовую себе саме на такий лад. Так, визнаю, заняття не з приємних, проте, погодьтеся, в рази легше і прибутковіше, аніж, наприклад, горбатитись на зборі полуниці у Польщі. Крім того, на період нашого перебування за кордоном замовники моєму чоловікові непогану роботу знаходять.
А ще, і це заспокоює найбільше, — жінка мовила якось замислено, — я переконана, що виношені мною діти неодмінно будуть щасливими, нічого не потребуватимуть, їх любитимуть. А наші син і донька завдяки моїй «роботі» не виживатимуть, а житимуть достойно, без комплексу неповноцінності, без агресії, яку породжує безгрошів’я. І саме ця істина, я гадаю, виправдовує мій вчинок.
Не варто так дивуватися, — сказала незнайомка, вже встаючи з лавки, бо Микола ніс морозиво, — я не чиню гірше, ніж ті, котрі продають чи дають в оренду (що навіть страшно звучить!) для жебракування своїх дітей. Я їх народжую для щастя».
Леся САДОМСЬКА.
