Мистецтво гри - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.76 € 31.73
Мистецтво гри

Волинь-нова

Мистецтво гри

«Я не буду з вами грати! З вами нецікаво! Дурна гра!» — з плачем дитина вискакує з кімнати, демонструючи емоції ще й «дверним хряпом». Так мій син гостро реагував на свій програш у будь-якій сімейній грі. Він був готовий тільки вигравати. Щойно починав пасти задніх – нервував, втрачав самовладання і погано сприймав поради. Опускав руки. Як пішов у школу, багато що повторювалося при першій невдачі

Гра – це не просто можливість провести час разом, це ще й нагода підкоректувати сприйняття дитиною себе і своїх емоцій. Одна справа сказати: «Перестань психувати, це лише гра», і зовсім інша: «Як я тебе розумію, програвати неприємно. Це дуже сердить». Дозволю собі сподіватися, що є ще сім’ї, де грають у настільний футбол, шахи, карти (де ще тримають сяку-таку оборону проти телефонних ігор)  – і поміркую про мистецтво гри з дитиною, заручившись підтримкою фахівця.

«Дитина не народжується зі здатністю давати раду власним емоціям. Цього вона навчається у власних батьків»,  – пише педагог, психолог і автор книг-бестселерів із серії «Лінива мама» Анна Бикова. Вона цілком раціонально зауважує, що батьки не можуть вберегти дитину від поразок (олімпіади, змагання, конкурси – це все випробування не тільки на фізичний чи інтелектуальний розвиток, а й на емоційний), тому чимало форм поведінки варто одразу відкинути. Немає сенсу заперечувати очевидне і казати: «Ти все одно найкращий». Неправильно і потакати гніву: «О так, це несправедливо». Нераціонально також заспокоювати: «Наступного разу ти обов’язково переможеш». Адже це не напевне. Тим більше дитина має знати, що її близькі цінують її як людину, а не як переможця всіх можливих змагань.

Вступаючи у гру, сподівайся виграшу, але будь готовим до поразки. 

Тож, якщо їй важко програвати, вона гнівається, озвучте її емоцію і висловіть розуміння. «Тебе так розсердила поразка. Уявляю, як це важко». (Це як з подряпинами, які здаються незначними для дорослого, але є достатньою причиною для малих, щоб потребувати співчуття.) Анна Бикова пригадує ще стадію «якби»: коли дитина починає пояснювати програш якимись обставинами, не залежними від неї. «Якби в мене був перший хід, якби він не засміявся, якби були інші карти…» Рекомендована реакція дорослого — кажіть: «Авжеж, цілком можливо»». Уже потім, коли все «стихне», психолог радить проаналізувати всі «якби», щоб дитина зрозуміла раціональне і другорядне. Фактично, для дітей це уроки з вивчення себе у складних обставинах та планування гри. Дуже логічно пофілософствувати – мовляв, «вступаючи у гру, сподівайся виграшу, але будь готовим до поразки». Звичайно, усе треба казати спокійно і не заражатися від дитини обуренням та дратівливістю.

У дитинстві ми з татом грали в доміно. Він учив мене, як набирати бали, розставляючи «камені» так, щоб виходило число, кратне «5». Легко перемагав у дев’яти іграх із десяти, але поводився якось так, що та єдина «моя гра» давала мені віру, що врешті-решт повна перемога таки буде за мною. Минули роки, тата уже нема, а я досі пам’ятаю його майже дитячу радість від виграшу й оптимізм при програшу. Тоді з ним було просто цікаво – такий дорослий, а вболіває, як малий хлопчик, – тепер я знаю, що такою поведінкою він навчив мене багатьох речей. Передусім – не скисати при поразці. Це була маленька школа роботи з емоціями. 

У кожної сім’ї своя мудрість – пишіть, якщо маєте що сказати, на електронки okovalenko74@gmail.com та tsikava.gazeta@gmail.com