Не бійся — я з тобою

«Усе. Нам кінець», — промайнула думка. Інстинктивно вхопилася рукою за рукав сусіда.

— Страшно?

— Так!

— Думаєте, ми розіб’ємося?

— Неодмінно, раз і ви про це подумали.

Нервуючись, розкрила сумочку й витягла з неї косметичку.

— А це навіщо? — поцікавився.

— Щоб гарно виглядати мертвою. Можливо, нас таки знайдуть. Не хочу бути блідою поганкою.

— А хіба не однаково?

— Що ви?! Жінка повинна залишатися жінкою навіть після смерті.

— Може, ви ще й усміхнетеся перед нею?

– І таки усміхнуся, якщо не буде надто боляче.

— Вам не доведеться усміхатися.

— Чому? Хіба ви вже розбивалися на літакові?

— Ні. Але нічого не бійтеся. Навіть коли й станеться катастрофа, я обов’язково вцілію, а оскільки ви поряд, значить, і вам ніщо не загрожує.

— Звідки така впевненість?

— З життєвого досвіду.

— А якщо не так загально?

— Добре. Уточню. А вам таки страшно, — він обняв мене за плечі жестом покровителя. — Про те, що я везунчик, дізнався ще змалку. Ми з батьками жили в глухому селі. Я страшенно боявся циганів. Можливо, тому що мати завжди лякала мене ними, говорячи, що коли пустуватиму, віддасть мене їм.

До того випадку вони ніколи не заходили в нашу хату. Я знав про них лише з розмов. Того дня, бавлячись вранці, розбив трилітрову банку з малиновим варенням. Мати відлупцювала мене віником, приказуючи:

— До циганів захотів, Сергунько? От тільки вони прийдуть, одразу ж тебе і віддам.

І треба було ж такому статися, що через кілька хвилин старший брат закричав з вулиці:

— Мамо, до нас цигани!

Це вже потім довідався, що то були якісь погорільці. А тоді дуже злякався, не знаючи, де сховатися. І тут мій погляд упав на відкриту ляду льоху у коридорі. Як тільки мати зникла за дверима, кинувся сходами, але не втримався і покотився вниз, боляче вдарився головою і знепритомнів.

Мати винесла погорільцям сякі–такі речі й почала мене гукати. Я не озивався. Коли мене знайшли з розбитою головою, з якої вже й не йшла кров, мати дико закричала й притулила до себе моє холодне нерухоме тіло. Тоді приклала вухо до моїх грудей. Серце не билося.

Ми жили на хуторі, біля лісу. Швидко зробили труну і поклали мене в неї. Голосила мати й родичі. Я лежав, нічого не чуючи. Але раптом опритомнів, сів, голосно чхнув на всю хату. А тоді заплакав, звертаючись до напівживої матері:

— Не віддавайте мене циганам. Я не буду більше пустувати.

Мати схлипнула, давлячись слізьми, і закричала, кидаючись до мене:

— Та балуйся собі на здоров’я, лише більше не вмирай!

Тільки тоді побачив, де я, і зрозумів, чому лежу в тісних черевиках.

Уже після цього випадку мене прозвали щасливчиком. А сільська гадалка, глянувши на мою руку, повідомила матері, що за моє життя боятися не слід: мовляв, ні у воді не потону, ні у вогні не згорю.

— І що? Були вогонь і вода?

— До вогню ще не дійшло, а з водою мав справу. Я служив у танкових військах. Нас із товаришем навчили підстраховувати танки під час їх переправи через річку. Ми були своєрідними танковими водолазами. Повторювали траєкторію руху машини під водою, щоб на випадок аварії допомогти екіпажеві вибратися з нього. Під час однієї з переправ це і трапилося. Ми пересувалися по дну. Я, як завжди, почувався зовсім спокійним. І тут раптом внутрішній голос заволав:

— Убік!

Шарпнув товариша, який мало що зрозумів, але, на щастя, рвонув за мною. І майже в ту ж мить, на місце, де ми могли б бути, впав танк. Уявляєте собі, який млинець вийшов би з мене! Та й екіпаж тоді не врятувався б. А так усі живі й здорові. До цього часу мене щороку з днем народження вітають, у хресні запрошують. Знають, що тоді з їхніми дітьми нічого поганого не станеться. Так що ви не бійтеся.

— Ага, не бійтеся. А коли страшно?

І мені колись було страшно. Одного разу, коли в лісі заблукав. Приїхав до тітки в гості. Понесло в ліс на полювання. Не помітив, як і збився з дороги. А тут ніч надходить. Узимку швидко темніє. Йду. Дрижаки хапаю. А куди йти, уявлення не маю. Тут, де не візьмись, біля дерева взявся дідок. «Добрий вечір, дідусю. От полював і заблукав. А здобичі багато. Можу й з вами поділитися», — ​зняв з пояса лисицю. Не бере. «Чи не скажете мені, як звідси вийти?» Мовчки показав рукою перед собою. Ага, німий. «Дякую, дідусю». Ступив крок прямо, а тоді обернувся, щоб таки залишити йому щось, а там уже нікого нема, біля дерева, де він стояв, — ​жодного сліду. Тоді ні хвилини не вагаючись, пішов у вказаному напрямку і через півгодини вийшов з лісу. Тітка вже всі очі виплакала за мною. Так що не бійся, я з тобою. Виживемо. А ти до кого летиш?

— Скоріше, від кого. Не пощастило з одруженням. Покликав один, а тоді передумав. Краще розкажіть ще щось про себе. Ви одружений?

— Так. Давно і щасливо. І дружина молодець. Відома журналістка. Знаєш Ванду Лісовську?

Аж присвиснула від здивування.

— Вам таки справді щастить. Її репортажі не залишають байдужими.

— Правда? — ​щасливо удав здивованого. — ​Ти так вважаєш?

— Так думає вся країна, не лише я.

— Ти не уявляєш, яка це розумна й чарівна жінка. Хоч і не надто показана за зовнішністю, але може за кілька хвилин закохати в себе будь-кого.

— Не сумніваюся. Так володіти словом! А ви її не ревнуєте? У неї ж така професія, що вона вічно в роз’їздах.

— Ні, — ​здивувався. — ​Чого ревнувати? Мені ж щастить. Я впевнений, що це просто зайвина.

Швидко зробили труну і поклали мене в неї. Голосила мати й родичі. Я лежав, нічого не чуючи. Але раптом опритомнів, сів, голосно чхнув на всю хату.

— А як ви з нею познайомилися?

— Кажу ж тобі, що я — ​щасливець. Наша перша зустріч відбулася тоді, коли вона приїхала брати в мене інтерв’ю про мою незвичайну здатність виживати. Вже прощаючись, запропонував: «Виходьте за мене заміж — ​і удача завжди буде з вами». Вона й погодилася.

— Значить Ванда Лісовська вибрала вас просто як амулет, не кохаючи?

— Я ніколи над цим не замислювався, — ​у голосі почулася невпевненість і незадоволення.

— То й не думайте. Певно, вона закохалася у вас із першого погляду. Чуєте? Гудіння літака стало звичним. Стюардеса мило усміхається. Я б випила чогось дуже міцного, щоб запити переляк. Можна пригостити вас в аеропорту по приземленні?

— Чому ж ні? Можна. До речі, мене зустрічатиме Ванда. Можу вас познайомити. Хочеш?

— Питаєте. Я теж журналістка. Тільки починаю. Мені буде за щастя поспілкуватися з такою відомою і талановитою людиною.

Літак пішов на посадку. Чоловік зняв руку з мого плеча і чомусь, коли він це зробив, здалося, що втратила захищеність, зробилася безборонною і доступною всім бідам світу. Мерзлякувато повела плечима, і його рука розуміюче зайняла колишнє місце.

— Казала, що вже не страшно, а не перестаєш тремтіти, — ​пригладив моє волосся. — ​Не переживай! Уже ж приземляємося. Ти мені сподобалася. На землі знайду тобі жениха. У мене багато неодружених знайомих. Як тобі така пропозиція?

— Подобається і приймається.

Колеса торкнулися землі. Ми спустилися трапом. Зайшли в аеропорт.

Чоловік раптом поблід. До нас наближалася Ванда. Вона йшла з імпозантним молодиком. Ще здалеку закричала:

— Сергію! Пробач, але ти сам завжди дивувався, що ж такого я в тобі знайшла. Дякую тобі за прямоту. Я зустріла товариша по духу. Знайомся. Це відомий літературний критик Вадим Петльовий. Хай тобі щастить! — ​вона на льоту поцілувала чоловіка в щоку й пішла до виходу.

Мій герой старів на очах.

Взяла його під руку.

— Я не чарівниця. І навіть не вчуся. Але не бійся: я з тобою. До речі, що ти в літаку казав про жениха?

Леся СМОЛКІ