Підірвавшись на міні, втратив зір, але продовжив… малювати - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.71 € 27.42
Підірвавшись на міні, втратив зір, але продовжив… малювати

Дмитру Дідоренку довелося винайти свою техніку створення полотен.

Фото gre4ka.com. ua

Підірвавшись на міні, втратив зір, але продовжив… малювати

У Харкові живе унікальний незрячий художник

Дмитро Дідоренко дружив із пензлем скільки себе пам’ятав, ще з дитсадка. Здобув освіту в Харківському художньо-промисловому інституті за фахом художник-конструктор. Став дуже успішним у своїй сфері: з-під пера та пензля майстра вийшли сотні робіт, більшість з яких зараз перебуває в приватних колекціях українських та світових поціновувачів мистецтва. Кілька полотен є і в музеях його рідного міста та Криму

Одна з картин майстра, якими захоплюються в світі.
Одна з картин майстра, якими захоплюються в світі.

 Однак Дмитро — ​не просто художник. Це, мабуть, один із найсильніших духом митців не тільки України, а й світу. Справа в тім, що він втратив можливість бачити в результаті нещасного випадку. Почалося все в 1991 році. Дмитро брав участь в експедиції «Вахта Пам’яті», яка мала на меті пошук мін часів Другої світової війни та їх знешкодження. Йому не пощастило — ​натрапив на німецьку міну, через що був важко поранений і втратив зір. Більшість колег Дмитра не могли повірити в те, що він взагалі залишився живий. Сам художник так каже про ту подію:

— Мене відкидає вибуховою хвилею, хлопців — теж. Але вони встають, а я — ​ні. Причому бачу себе наче збоку, ніби кричу їм: не чіпайте, йому ж боляче! А потім повільно повертаюся в своє тіло. Дерево за мною зламалося навпіл, 78 осколків увійшло в тіло, два з них — ​навиліт. Потім лікарі та військові сапери казали, що після такого вижити неможливо.

— Мене відкидає вибуховою хвилею, хлопців — теж. Але вони встають, а я — ​ні. Причому бачу себе наче збоку, ніби кричу їм: не чіпайте, йому ж боляче! А потім повільно повертаюся у своє тіло.

Звичайно, повернутись до мистецтва було досить складно. Ніхто не думав, що після нещасного випадку художник знову почне малювати. Більше того, що він досягне такого успіху.

Все почалося зі звичайного телефонного дзвінка. Друг запропонував Дмитру зробити чергову виставку його старих робіт. Потім почали говорити про творчі плани на майбутнє. Так на горизонті замайоріла мета, яка наповнила життя Дмитра новим змістом. Через 4 місяці художник повернувся до мистецтва — ​«кров моїми жилами потекла знову, коли я потихеньку почав малювати». Він усе очікував, що зір відновиться. Та коли зрозумів, що чекати доведеться довго, вирішив не зволікати і вигадав для себе унікальну техніку і стиль.

Прагнення до самореалізації не згасло в його серці. Перша робота мала назву «Найдовший шлях починається з першого кроку». Щоправда, після нещасного випадку картини писав не фарбами, а пером і тушшю. За словами Дмитра, аж на 15-й він «побачив» кольори і зрозумів, що володіє фарбою, а не вона ним.

Художник розповідає, що на створення однієї картини йде понад сто листів ватману і близько 8 кілограмів фарби. В роботі він використовує лекала «власного виробництва», так би мовити. Необхідні інструменти на його столі розставлені у строгому порядку — ​все продумано та розраховано наперед.

Патентувати свій винахід митець навіть не думав. Адже така система трафаретів робить його твори унікальними і занадто важкими для плагіату. За цією технологією Дмитро створив уже 400 картин. Каже, образи часто приходять уві сні. Відтворює їх такими ж яскравими — ​мінімум 1000 відтінків.

Харків’янин продає свої картини в Україні та за кордоном. Зараз націлений на підкорення мистецьких ринків Японії та США. Проте виїжджати кудись не хоче, дуже переживає за країну та поранених на Донбасі. Усім, хто надумав складати руки, пропонує поглянути на картини. Він довів: можна робити неможливе.

Важливі слова

«Потрібно, щоб усе брудне залишалося в банці, де пензлі миємо, а все чисте — ​на полотні»

З інтерв’ю Дмитра Дідоренка виданню «Дзеркало тижня»

«Хлопцям, яких нині привозять із фронту, потрібно пам’ятати: ніхто нікому нічого не винен. Треба постаратися зробити так, щоб не ти йшов до сильного в ролі прохача, а вони до тебе. Постаратися стати потрібним, незамінним.

Колись в одному інтерв’ю я сказав, що відсутність зору не є поважною причиною не малювати. Те, на що мені до поранення було достатньо 40 хвилин, я можу зараз малювати тиждень. Умови нерівні, сутичка нерівна. Але в картині не повинно бути видно поту, бруду, злості, сарказму, жовчі, крові. Глядач — ​людина шанована, і не можна карати його своїми комплексами, проблемами або психотравмами. Навпаки, потрібно, щоб усе брудне залишалося в банці, де пензлі миємо, а все чисте — ​на полотні.

Сьогодні, дивлячись на світ навколо, розумію, наскільки актуальна ця тема. Є речі, з якими маємо впоратися самі, це наш шлях, наше завдання. А є те, чим потрібно ділитися з іншими: хорошим настроєм, світлом, любов’ю».

Марина ЛУГОВА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.