СМАК ЖИТТЯ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.71 € 27.42
СМАК ЖИТТЯ

Кохання не боїться смерті...

Youtube.com.

СМАК ЖИТТЯ

У мене рак? — Так. Так, — ​тахкали, погоджуючись, колеса вагона. Він не міг із цим змиритися. Тому й вирішив вийти на незнайомій станції. Бар. Випивка. Жінка. Ніч. Все востаннє. Я не хочу повільного безглуздого вмирання, яке гордо називається боротьбою за життя. На ранок мене вже не буде. І разом зі мною загине й рак. — Так. Так, — ​в унісон моїм думкам перестукували колеса. — Під’їжджаємо до Козятина, — ​повідомила провідниця. Схопився з полиці. Хай буде Козятин!…

У цьому пристанційному барі вона була єдиною відвідувачкою. Тьмяний профіль у напівтемному приміщенні. Довге волосся. Незрозумілого кольору очі.

Кава в традиційно маленькій чашечці.

— Вип’ємо? — ​запропонував.

— Вип’ємо! — ​охоче погодилася вона, але сказала це таким тоном, наче процес пиття міг їй чимось допомогти, наче ставив у її житті крапку над «і».

Він замовив дорогий коньяк.

Пили мовчки. Розмовляти не хотілося. Жінка, яких вважав балакучими, наче вловила його настрій. У відблисках світла йому вдавалося вихопити її зосереджене сумне обличчя.

Мовчання затяглося, мов петля на шиї.

Жінка першою порушила тишу:

— Потанцюємо?

Він узяв її за тремтячу руку і вивів на середину залу. Запах жіночих парфумів приємно залоскотав ніздрі. Нагадав про те, яким донжуаном він був ще зовсім недавно, як уміло і безжально маніпулював жіночими серцями. Незчувся, як міцно притулив до себе точену фігурку, доторкнувся губами до кучерявого волосся. Пригадав свій жах. І жінка як жінка перестала для нього існувати. Замість кохатися, йому враз захотілося плакати.

Вона теж пригорнулася до нього.

— Як затишно!

Таких слів досі він чув.

Стало приємно, що жінка, як і він, шукає зараз не сексу, а душевного прихистку.

Він торкнувся губами її гарячого чола і відчув, що вона ледве стримує сльози.

— Вам погано?

Жінка сховала голову на його грудях.

— Вас хтось образив?

Зараз був готовий убити кожного, хто образив ту, чийого імені навіть не знав.

— Коли я помру, поховаєш мене біля моїх батьків. 
— А ти мене — ​біля моїх. 
— Домовилися?

— Так.

— Хто?

— Життя.

Якісь дрібниці. Щаслива.

— Не турбуйтеся. Це ненадовго. Це швидко мине.

Вона затремтіла, дрібно зацокала зубами.

— Так. Так. На жаль, це швидко мине.

— Що?

— Життя.

Не вірячи собі, відчув, що вони говорять спільною мовою, зрозумів, що їх об’єднує не лише цей зал, темрява, музика, а й один страх — ​смерті.

Не тямлячи, припав до тонких уст найцнотливішим поцілунком і не здивувався, коли вона з тихим стогоном відповіла йому.

Раніше він би одразу ж викликав таксі і ще дорогою м’яв би жіночу плоть так, як у дитинстві любив м’яти свою плюшеву іграшку. Але зараз усе змінилося. Жодного поклику тіла. Він весь перелився в душу.

— Ходімо... прогуляємося, — ​сказав якось непевно, коли вона звела на нього затуманений погляд.

— Пішли.

— У вас є парк?

— Звісно.

— Йдемо туди.

— Залюбки. Тільки він в іншому кінці міста, — ​попередила.

— Байдуже.

— І справді.

Жінка взяла його під руку.

Він торкнувся губами її гарячого чола і відчув, що вона ледве стримує ридання.

Вони шаруділи мокрим листям.

Він думав про те, як несправедливо померти таким молодим.

— Тридцять сім, — ​вирвалося у нього.

— Звідки ви знаєте, скільки мені років? А до вас ніхто не давав більше двадцяти п’яти.

Вони ще й ровесники. Його серце сповнив жах, змішаний із радістю. Він не один. Хоча яка різниця. Навіть лежачи на одному ліжкові, кожен вмиратиме окремо.

— Мені — ​тридцять сім. Коли був маленьким, думав, що це — ​вже старість, а тепер відчуваю, що помилявся, що не встиг пожити.

— Мені у дитинстві ця цифра здавалася такою далекою, майже неймовірною. А тепер…

— А тепер ми зустріли одне одного і будемо щасливі разом. Як ото кажуть: вони жили довго й щасливо і померли в один день.

— Померли, — ​виділила жінка.

— В один день, — ​наголосив і він.

— Ви… Ви… І ви…, — ​не наважувалася вимовити вона.

— Так, — ​просто й страшно зізнався їй у тому, про що не знав більше ніхто.

— Яке щастя! Тобто яке горе! — ​вона не могла дібрати слів.

— Яке гірке щастя, — таки ​зна-йшов слова.

— Я почувалася такою самотньою. Мені хотілося закінчити життя самогубством. А перед цим: вино, чоловік, ніч.

— Вино і чоловік у тебе (не міг уже казати «ви» собі подібній) вже були, та й ніч уже кінчається. І ти уже не самотня. Я буду з тобою (хотів сказати до кінця) завжди.

— Це ненадовго, повір. Четверта стадія.

— Ти помиляєшся. Скажи краще: перша стадія незвичного щастя.

— Коли я помру, поховаєш мене біля моїх батьків.

— А ти мене — ​біля моїх. Домовилися?

Р. S. У лікарні переплутали його аналізи. Він виявився здоровим. Та так і не признався їй у цьому. Йому хотілося догледіти її до смерті. Але це зробила вона: його збила машина, коли він поспішав до неї в лікарню, несучи ліки.

Sandra OLEK