Хто тут начальник - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.82 € 28.98
Хто тут начальник

Волинь-нова

Хто тут начальник

Моя малеча у дворі викинула під ноги пакетик з-під соку. Як не переконувала підняти сміття – син не здавався. Опір як на 2 з хвостиком роки був страшенний. Вже і просила, і заохочувала, і подавала приклад (віднесла у смітник трубочку), і присварювала – результату «нуль», тільки ще зухваліший погляд. Виручив тато. Абсолютно непедагогічно кинув фразу, що як не підніме кинутого, то забере «той дядько, що оно приїхав». Усе було прибрано в секунду

Оксана КОВАЛЕНКО, мама

Здорово, що під’їхав якийсь водій. Але то тимчасова користь для батьків, які не знали, як не закріпити поганого досвіду. Для сина ж – явно шкідлива інформація: лякати чи бити дитину, щоб мотивувати її, батькам психологи таки не радять. (Не роблю з того великої трагедії, бо не раз уже переконувалася, що жити суто за правилами, ну, ніяк не виходить. Головне – не створювати з помилок систему). Отож, здавалося б, дієвий метод (настрахати) не призводить до тих наслідків, яких ми прагнемо. Мале нічому не навчиться, коли дорослі тиснуть на кнопку страху. А міні-уроки якісь уже засвоює, бо ще ж опановувати життя у пісочниці, дитсадку та ще більший простір…

Батьки у конфліктах є вчителями, своєрідними тренерами, а не опонентами.

Можна, звісно, не суперечити дитині ні в чому, не навантажувати жодними обов’язками, бо ще ж «намучиться». Це вже інша крайність. Дорослі легко можуть розпізнати таких хлопців і дівчат «із непростого дитинства»: залякані не вміють відстояти себе, а розпещені поводяться, наче весь світ зобов’язаний їм служити. І перші, й другі не можуть зрозуміти, чому у них так складається. Все тому, що змалку кожен з них регулярно спостерігав помилкову поведінку. Батьків, які кричали і били за будь-який непослух, дитина сприймала зі страхом (якщо не захищають найрідніші, то ніхто цього не зробить). Батьків, які здавалися, не витримували вимог і репету свого чада, діти теж сприймали погано (якщо мама з татом бояться мене, то як вони не злякаються, коли прийде хтось справді страшний?) Виявляється, можна й піти назустріч дитині, але (!) з розумом і турботою!

Психотерапевтка з Росії Людмила Петрановська у книзі «Таємна опора», зокрема, навчає батьків, як поступатися з позиції сильного, а не слабкого дорослого (не йдеться про питання, в яких пасувати не можна за жодних обставин). «Можна казати: «Я вважаю, що вівсяна каша дуже корисна, але тобі вона так не подобається, тому, добре, не будемо її їсти, я тебе не силуватиму». Ця поступка – прояв захисту і турботи, прояв надійної прихильності. А можна поступитися з позиції слабкого: «Та відчепися вже, весь мозок мені виніс! На! І замовкни…» Це не захист і турбота, а капітуляція, виштовхування дитини в домінантну роль, до якої вона не готова і якої не хоче. Вона хоче цукерку, а не в начальники».

Мені подобається думка, що батьки у конфліктах є вчителями, своєрідними тренерами, а не опонентами. Ведуть дитину за руку цією школою конфліктології, такої багатої на суть і глибину суперечок, сварок, сутичок. Ведуть і одночасно з усіх сил стараються не втягуватися у «гострі» стосунки, намагаються не переходити золоту межу, що відокремлює авторитетність і авторитарність чи слабкість. Якщо ж бере роздратування – дорослий в секунду втрачає роль ведучого, тому треба відійти, вгамуватися і повернути на місце свою дорослу розважливість.

Важко? Згідна. Пишіть про свої уміння справлятися з кризовими ситуаціями. Адреси незмінні: okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com.