«Мені таки не доведеться вигадувати для тебе нових спокус...» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.79 € 27.28
«Мені таки не доведеться вигадувати для тебе нових спокус...»

«Твої бажання справді банальні, як картата сукня».

Фото pinterest.com.

«Мені таки не доведеться вигадувати для тебе нових спокус...»

– Хочу собі сукню, таку, знаєш, у горошок, чи заквітчану якимись дурноверхими квітами, чи картату, – кажу своєму демону, поки розчиняється цукор у моїй каві. – Чомусь така сукня асоціюється з літом, курявою польових доріг, видимою лінією горизонту і запахом сіна. Безтурботність якась у цьому чи що… Жодного тобі показного еротизму, природне все і ненав’язливе. Босі ноги, ромашки…

–Зараз заплачу від замилування, – підморгує демон, пригублюючи віскі, потім дмухає на кульбабку – і навколо нас розлітаються невагомі парашутики. 

Ми сидимо в саду, слухаємо щебетання птахів і відголоски зливи. Повітря густе і просочене запахами бузку й конвалій, здається, можна черпати пригорщами. 

Надмір вологи, надмір тих запахів, надмір якихось дивних емоцій і відчуттів, тонка і гостра тривога, повна відсутність рівноваги…

Хочу просочитися нею, як оце повітря чи ця земля – дощем. Скільки вберу.

– Ти можеш нічого мені не казати, я однаково знаю всі твої бажання, – спокійно зауважує мій демон. – І про «цілуватися отак у ніч Повного Місяця» теж. Та не лиш. Твої бажання справді банальні, як картата сукня. Щоб дізнатися про них, можна навіть не залазити у твої думки.

– От і не залазь…

…Іноді справді знаєш відповіді на запитання, які ніколи не ставиш. Відповіді тобі достатньо. Поставивши запитання, надаєш матеріальної форми чомусь, що може тебе вбити. Реальність, розібрана на гвинтики причин, наслідків, пояснень, вбрана в слова – може стати отакою, вбивчою. Ті слова, сказані тобою чи кимось, доводиться потім видирати з пам’яті з кров’ю, несказаного ж чомусь позбутися легше. Хоч мовчання – то лиш піхви для стилетів слів. 

– Мені її мало, розумієш? – питає зненацька мій демон і продовжує, не дочекавшись відповіді. – Це як спрага, яку годі втамувати. Хочу просочитися нею, як оце повітря чи ця земля – дощем. Скільки вберу. Хочу зливатися з нею, як зливаються Чорна і Біла Арагві. Змішуватися, творячи нероздільне. Сплітатися у нескінченності. Ці бажання губляться у дивних коридорах між дзеркалами, у розщелинах між минулим і майбутнім, між нашими реальностями – вона з’являється зненацька, зникає зненацька, вкутавшись у дев’ять своїх вогненних хвостів, утілення ідеального зла, усіх існуючих спокус і гріхів. Вона заворожує…

– Закоханий демон. Як мило. Зараз заплачу від замилування.

Я дмухаю на кульбабку, парашутики розлітаються.

– Твоє мовчало б… – зітхає демон. – Купи вже собі ту сукню чи що. Втілення банальності та передбачуваності.

– Передбачуваності? І що ти з цього приводу передбачаєш? – я заглядаю в чорні безодні його очей і чомусь думаю, що зараз побачу в них відображення Кицюне.

Він допиває віскі, знову дмухає на кульбабку – й поки невагомі парашутики летять до землі, задумливо промовляє:

– Мені таки не доведеться вигадувати для тебе НОВИХ спокус...

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.