За участь у бойових діях Лектор має нагороду «Народний герой України». Подання на цю недержавну відзнаку публічно здійснює командир військового підрозділу. Її вручають за боротьбу за збереження української держави.
Атовець Лектор: «Війна — хороший учитель, але дуже дорогий!»
Айдарівець Владислав Зборовський, або Лектор, гостював у Луцьку в найкращого друга, якого знайшов на війні. То Руслан Кашаюк, знаний портретами та образами на склі й маловідомий благодійністю. Так є, що війна продемонструвала їм «дно» життя і спрямувала обох на волонтерство. Лектор (у минулому заступник начальника медслужби «Айдару»), який працював бізнес–тренером, у 50 із лишком літ вирішив працювати з підлітками однієї з київських шкіл, щоб навчити їх відповідальності за себе і свою країну!
«У 48 років я пішов на фронт. Хитрістю…» Було літо 2015–го. З військкомату його відправили, тому подався в добровольчий батальйон. «Якось я зібрав медикаменти, у мене — знайомі у фармацевтичних компаніях, і… сказав, що хочу відвезти їх до «Айдару» (добровольчий 24–й батальйон територіальної оборони, підпорядкований Міноборони України. — Ред.). А до цього часу я вже бачив айдарівців у «Фейсбуці», в обличчя знав. Знав начальника штабу Лихоліта. Приїхав — кажу: «Батя, привіт! А де штаб?» (Я ж розумію, що він всіх не знає.) Обійнялися. Показав мені. І таким чином я опинився в «Айдарі».
Працював у медслужбі, а псевдо Лектор отримав за те, що гарно і охоче розмовляє та за любов до нагострення ножів (так знімав стрес після бойових дій).
«Є такий інстинкт у вовчиці. Вона ще не пізнала самця, але з настанням осені вже риє лігво для своїх вовченят. Це той самий інстинкт, який вів нас туди. Тому пішов на війну, бо інакше — неможливо. Ти потім жити не зможеш… Якщо ворог на твоїй землі — то треба йти і його виганяти».
Бог же для чогось мене вибрав. 19-річного хлопця забрав до Себе. Мене лишив живим. Навіщо? Щоб я збухався тут, скурився, знюхався? Ні, мабуть, у нього інші плани.
«Якщо ми далі не будемо усвідомлювати головне, то цей Луганськ, який був у мене, — буде в тих, хто зараз у 10–х класах». Владислав вважає: через те, що українці не зробили висновків із «ющенківського» Майдану, усе повторилося. І може статися знову. «Треба спілкуватися з молодими людьми. У тій молодій державі, яку ми зараз будуємо, жити будуть вони, а моє покоління доживатиме. Вони — ті, хто стоятиме біля керма, прийматиме для нас закони. І якщо ми не обговорюватимемо з ними, який ми будуємо дім, то можемо побудувати такий, де їм буде некомфортно… Перше, що треба зробити, — це розвивати критичне мислення».
Зараз Лектор працює в одній школі, але планує залучити дітей із 7 закладів. Він зустрічається зі старшокласниками по понеділках і суботах. Тему для розмови задають діти. Близько 8 годин готує лекцію про сучасні виклики (робить презентацію з відео, якісь ролики, конспект). «Наша група в телеграм називається «Що я тут роблю». Насправді мене сприймають дуже гарно, ми з ними — як друзі». Про війну атовець розповідає, тільки коли питають.
«Треба розуміти, що війна — це жахливо, це грязь і це наслідок поведінки цілого покоління. Що треба було не робити? Треба було не носити хабарі, не дивитися крізь пальці на те, що нас дурять. Треба було позбавлятися радянського способу мислення. Церква, віра нас навчає — «не лицемір». Обманув? Ну, нічого, то один раз, але ж інші ще більше обманюють. Це лицемірство, з цього лицемірства в країні робиться те, що робиться». Владислав, наприклад, розповідає, що багато скалічених війною атовців мусять купувати собі документи про інвалідність: колишні солдати бояться бюрократії, а «в кабінетах» над усе і за все хочуть грошей.
У середньому ще 3 роки після боїв атовці не можуть вважати себе цілком адекватними. Владислав спостерігав за своїми реакціями на різні подразники і бачив, як відрізняються вони від довоєнних. Його рецепт зміцнення нервів і поліпшення самопочуття — бути потрібним. «Робота з дітьми, волонтерство, навчання в Такмеді… Якщо комусь допомагаєш і тебе потребують, ти кажеш: «Ага, я ще на щось здатний». І мені вдалося навчатися реабілітації в дуже гарного наставника». Це Френк П’юселік, він сам ветеран В’єтнамської війни (1959 — 1975 рр.), приїздить час від часу до Києва.
«Я навчився помічати красу навколо себе, радіти тому, що є. Війна — хороший учитель, але дуже дорогий! Я навчився посуватися: щоб нікому не заважати і щоб мені не заважали. Отож, якщо я й іншим зможу це донести — посуватися заради особистого комфорту, то в цьому, мабуть, і є сенс того, що я повернувся. Бог же для чогось мене вибрав. 19–річного хлопця забрав до Себе. Мене лишив живим. Навіщо? Щоб я збухався тут, скурився, знюхався? Ні, мабуть, у нього інші плани. Дуже хотілося б зрозуміти і виправдати Його сподівання!»
