«Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.69 € 26.24
«Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому»

Ось такі Бойки – козаки й козачка.

Фото з домашнього архіву родини БОЙКІВ.

«Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому»

Сергій і Ганна Бойки із села Кутрів Горохівського району – ​одна з тих подружніх пар, котрі знають, як то не просто жити, коли чоловік побував у зоні АТО, бачив смерть. Тим більше — ​пройшов через полон

Люди говорили: «Для Гані підійшов би Сергій — ​вони за натурою такі схожі»

Їдучи на зустріч із Сергієм і Ганною, уже трохи знала, що довелося їм пережити у 2014-му, коли чоловік, воюючи на Сході України, потрапив у полон. Але, звичайно, наша розмова була перш за все про їхню любов: як зароджувалися почуття кутрівського хлопця і берестечківської дівчини?

Шлюби укладаються на небесах.
Шлюби укладаються на небесах.

 — Я з братом майбутньої дружини товаришував, — ​каже Сергій, — ​і бував у них вдома. Там і побачив її.

А коли вперше подивився на дівчину, як на свою одну-єдину? Коли про це запитала, чоловік зробив паузу, ніби пригадуючи, як то було. Тоді вже жінка не втримується і з ноткою докору говорить:

— Добре він усе пам’ятає…

І Сергій розповідає:

— Одного чудового дня прийшов додому до її брата Олега. Пробігав через прохідну кімнату, де була моя майбутня дружина. І вона мене зупинила. Навіть свої художні роботи показала.

— Ти ще скажи, чого я тебе спинила… Бо дістав… Він же навіть не вітався зі мною. Я для нього була порожнім місцем. Мене, дівчину гонорову, зачепило…

До відома мене чоловік поставив, що йде на війну. А нашому Матвійкові і року ще не було. Залишилася з дитиною на руках, і господарка вся на мені.  

На той час Ганна закінчила художнє училище у селищі Гриців на Хмельниччині і працювала в Берестечківському будинку школяра. І того дня, коли вона не просто першою привіталася до хлопця, а й висловила своє «фе» з приводу його дивної байдужості до неї, вони ніби вперше побачили одне одного. Уже після цього, коли хлопець приходив до Ганниного брата, то і з нею спілкувався. Хоч до зустрічей, до освідчення ще мине трохи часу.

І ось весілля в однокласниці Ганни у селі Мерва, на яке їх обох запросили. Уже ніч. Натанцювавшись, відійшли від гурту до річки. Стояли на місточку. Мабуть, тоді зрозуміли, що і в них скоро буде весілля. І справді, у вересні 1997-го Сергій і Ганна повінчалися у Свято-Троїцькому соборі Берестечка. А ця святиня — ​особлива, з гарним убранством, серед якого є і плащаниця, вишита Ганною.

А якби вона не проявила гонору, не зачепила хлопця, який байдуже пробігав повз неї, чи не пройшла б їхня любов мимо?

— Здається, все одно так мало б статися, як є, — ​каже жінка.

— Чому «здається»? — ​не погоджується Сергій. — ​Ми в одну Берестечківську школу ходили, бо в моєму Кутрові лише початкова. Чув, що люди говорили: «Для Гані підійшов би Сергій, бо вони за натурою такі схожі». Хоч той Ганнин «поштовх», мабуть, зіграв свою роль.

До речі, я звернула увагу, що чоловік називає дружину Гандзею. На моє зацікавлення, чому в ходу така старовинна форма цього імені, Ганна сказала:

— Колись була Анічка, а тепер Гандзя.

— Справді, це так, — ​додав Сергій, — ​але «Анічка» — ​це дуже по-москальськи, тому й стала Гандзя.

«Чоловік не повинен питати, чи йти йому країну захищати»

Ганна, яка прийшла в невістки і перебралася в Кутрів, уже працюючи в Берестечківському будинку школяра, закінчила заочно Східноєвропейський, (тоді ще Волинський) національний університет. Сергій, як сам каже, багато спеціальностей має. І на тракториста вивчився, і водійські права, ще й не одні, одержав. А спочатку заробляв тим, що фотографував, зокрема на весіллях. Юнацьке хобі на якийсь час стало основним заняттям. Минуло років шість, і він влаштувався на «макаронку» (йдеться про ТзОВ «Берестечківська хлібопекарня»).

На хліб, як кажуть, подружжя заробляло у Берестечку, а жила молода сім’я у Кутрові, ростила сина Андрія. На другу дитину ніяк «грошей не могли назбирати». Хоч Сергій — ​із тих чоловіків, які вміють і стараються заробити. Та ось їхній 15-річний первісток вступив у єдину в Україні школу кобзарського мистецтва на Київщині, у селі Стрітівка. Бойки зрозуміли, що син вилетить з батьківського гніздечка, а вони залишаться удвох у порожній хаті. Тоді й вирішили, що в сім’ї має бути друга дитина. У липні 2013 року на світ з’явився їхній Матвійко…

Та ось їхній 15-річний первісток вступив у єдину в Україні школу кобзарського мистецтва на Київщині, у селі Стрітівка. Бойки зрозуміли, що син вилетить з батьківського гніздечка, а вони залишаться удвох у порожній хаті. Тоді й вирішили, що в сім’ї має бути друга дитина. У липні 2013 року на світ з’явився їхній Матвійко…

І тут ми підходимо до болючої теми — ​до розлуки Сергія й Ганни, коли чоловік пішов в АТО. Прошу своїх героїв згадати весну 2014-го. Він показує на дружину: нехай, мовляв, вона розкаже. А їй справді є що розповісти:

— Сергій може спитати мене, чи відпущу його на рибу (а чого ж не відпустити, як річка під боком?) А от питати, чи ти, жінко, відпустиш мене на війну, – такого не було. Він сам вирішив: раз москалі наступають, то треба боронити країну.

— Дарма Гандзя гнівається, — ​вступає в розмову Сергій. — ​Як на мене, то чоловік не має питатися, чи йти йому на війну. Варіантів нема. Коли б я про таке запитав, то це якоюсь мірою означало б, що чекаю, аби мене відмовили від моєї затії, і тоді залишуся вдома.

— Одне слово, — ​продовжує жінка, — ​до відома мене чоловік поставив, що йде на війну. А нашому Матвійкові і року ще не було. Залишилася з дитиною на руках, і господарка вся на мені.

Сергій пригадує, як приїхав у райвійськкомат, став у чергу. Підійшов до віконця, назвався, подав військовий квиток (строкову служив в аеромобільних військах, ​десантник). А йому кажуть: «Вас нема у списках». Ясно, що нема, бо ж він — ​доброволець. Вся черга на нього дивилася з подивом.

— До речі, — ​каже чоловік, — ​коли мій швагро Андрій Здинюк почув, що йду в АТО, то сказав: «Знаєш, я тебе самого не відпущу. Йду з тобою». І записався у той же перший батальйон територіальної оборони «Волинь». Оскільки в нього військова спеціальність фельдшер, то його охоче взяли — ​за 10 хвилин документи оформили.

«У кінці вересня 2014-го потрапив я в АТО, і зразу — ​в Дебальцеве»

Спершу Сергій Бойко зі швагром був у Володимирі-Волинському. Близько двох місяців підрозділ готували до бойових дій, вчили. А потім відправили на Схід — ​у Чернігівську, Сумську області.

— А в кінці вересня 2014-го, — ​розповідає чоловік, — ​вже в зону АТО потрапили. І зразу — ​в Дебальцеве. Своїм ходом шкільними автобусами добиралися (бойової техніки зовсім не було). Перефарбували жовті автобуси на «хакі» — ​і на війну. З Андрієм нас розлучили. Я аж до полону їздив за кермом «таблетки», як ми називали свою медичну машину…

— А в кінці вересня 2014-го, — ​розповідає чоловік, — ​вже в зону АТО потрапили. І зразу — ​в Дебальцеве. Своїм ходом шкільними автобусами добиралися (бойової техніки зовсім не було). Перефарбували жовті автобуси на «хакі» — ​і на війну.

Уявляю, скільки то разів Сергій розповідав про те, як потрапив у полон. І ось знову вертаємося до листопадового дня.

— Зазвичай ми вивозили поранених, надавали допомогу. І 6 листопада був такий виїзд. Хоч і не зовсім звичайний, бо ми їхали до сепаратистів. Звідти зателефонували, що в них є наш боєць, поранений у ноги, якого потрібно забрати.

Виявилося, історією з пораненим просто заманили. Взяли тоді сепаратисти весь екіпаж — ​і офіцерів, і рядових.

Того дня Ганна не діждалася дзвінка від чоловіка. І до нього не могла додзвонитися. Розуміла: ​щось сталося. 7 листопада зателефонувала в облвійськкомат і почула: «Не хвилюйтеся, ваш чоловік у полоні». Не втрималася – зіронізувала: «Я, певно, з радості маю вам заспівати».

Настали важкі дні невизначеності. Сиділа, як кажуть, на телефоні. Спілкувалася з жінками, чоловіки яких були у полоні, зі службою допомоги родинам військовополонених — ​є така, «щоб жінки не збожеволіли».

«І тоді пошкодував, що не дав Гандзі знати, коли приїду»

Про полон, про пережите за 50 (а то і всі 52) дні може бути окрема розповідь. Це те, чого не можна, як каже чоловік, забути. Сергій згадує день, коли попросив у когось телефон і, подзвонивши дружині, сказав: «Мене звільнили. Я їду». Але це ще було, як літаком на Харків відправляли, а звідти — ​на Київ (нагадаємо, що 26 грудня 2014-го пройшов найбільший обмін полоненими — ​тоді звільнили 146 українських заручників).

— А коли приїдемо на Волинь, — ​розповідає Сергій Бойко, — ​Гандзя не знала. Була ніч, не хотів її турбувати, та й телефон треба було в когось просити. І ось ми у Володимирі-Волинському. Уявіть, виходиш з автобуса, перед тобою море людей, у кожного горять очі: «Де мій?» І тоді мені стало трохи гірко, що мене ніхто не чекає. Чужі люди побачили не зовсім адекватного чоловіка і забрали до себе в машину. Завезли додому, в Кутрів. Я досі не знаю, хто це був. Під’їхали до хати, почекали, чи загориться світло, чи пустять мене. Зайшов — ​тоді вже рушили далі.

Від Сергія я почула ще таке:

— Тим, хто був в АТО, а тим більше  ​пройшов через полон, реабілітація потрібна. Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому.

— Тим, хто був в АТО, а тим більше  ​пройшов через полон, реабілітація потрібна. Ми повертаємося з війни і привозимо її з собою додому.

Чоловік показує вірш, рядки, які народжуються безсонними ночами: «Знов нагадує про себе вона. Знов тривогою здригаюсь у сні. Скільки раз ти вже проклята, війна? Скільки знищила собою ти днів?»

Тим часом єдиним реабілітологом, психологом для чоловіка є його Гандзя. Їй, як каже Сергій, ще важче. І перед такою жінкою треба схилити голову.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.