Історія їхнього кохання варта Голлівуду.
На місці їхнього спочинку ростуть червона і біла троянди
Українськими Трістаном та Ізольдою, яких чари любові з’єднали на 60 літ, називають Марію Заньковецьку та Миколу Садовського (справжнє прізвище — Тобілевич)
Після російсько-турецької війни, на яку Микола пішов добровольцем, відомий у майбутньому український актор і режисер служив у Бендерах (Бессарабія). Там ставний, вродливий 22-річний юнак зустрів Марію. Вона, сидячи при роялі, виводила: «Коло млина, коло броду Два голуби пили воду…». І його чудовий теплий баритон підхопив: «Вони пили, воркотіли, Та й знялися й полетіли».
Пісня з’єднала їхні серця. З тих пір у Бендерах всіх чарував спів херсонця та чернігівки. На одній із вечірок, коли всі були напідпитку, гості стали вмовляти чоловіка Марії, Хлистова, відпустити її на сцену. «Добре, якщо це буде український театр», — сказав той і навіть написав розписку. Незабаром Хлистови потрапили до Свеаборга (морська фортеця поблизу столиці Фінляндії), де Марія варила смачні борщі та їздила в Петербург до консерваторії.
1882 року її запросили до української трупи. Чоловік, певно, не відпустив би, але рідний брат Мані — генерал Адасовський — знайшов переконливі аргументи. У Єлизаветграді, де жив тоді Садовський, відбувся дебют Заньковецької у «Наталці Полтавці». Марко Кропивницький, до сліз зворушений її грою, зняв свій перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!»
Здавалося, мрії збуваються: вона — кохана й закохана, вона — актриса. Після семи літ життя з Миколою Марія отримала офіційну «волю» від Хлистова, та, щоб обвінчатися вдруге, мала відбути сім років у монастирі. Але вони ж кохалися! В одному з листів Микола Садовський писав їй: «Ти моє все! І радість, і щастя, і доля — все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!»
Просив: «Маню, впусти!» Марія ж не мала сил простити.
Кілька разів Заньковецька одержувала запрошення грати у трупі імператорського театру. Її порівнювали з італійкою Елеонорою Дузе, француженкою Сарою Бернар…
Та навіть боги заздрять щастю смертних: Марія — однолюб, а Микола, податливий на принади «кицюнь», скакав у гречку, але ставав на коліна й обурювався: «Маріє! Як могла так подумати? Ти ж — моя єдина кохана кицюня». Нерви, сварки… Вони розлучалися, вона йшла з театру…
Був лютий 1900 року. Садовський грав у дуеті з Лінницькою. Заньковецька з партеру кинула йому білу троянду на знак примирення й усміхнулася. Він низенько вклонився, взяв квітку, підніс її до вуст. Настав мир, але такий короткий. У 1905-му на зло Марії Садовський одружився з Євгенією Базилевською, яка народила йому синів Миколу та Юрка, поїхав на Галичину, створив у Львові театр, став його директором і режисером. Вона подалася в турне селами Полтавщини, Катеринославщини. Та довгої розлуки ні Садовський, ні Заньковецька не витримали. Він повернувся, і вони заснували перший український стаціонарний театр у Києві (1907).
За часів УНР Садовський і його театр виконували роль вершників, які зустрічали Петлюру на Софіївському майдані, проводили паради. Потім він емігрував разом з армією Петлюри. Жив у Празі, згодом — у селі Мокропси. Наймався косити сіно за 30 крон і гальбу пива. Та розлука не для них — Микола вернувся до Марії, вона ж гіркими докорами поглибила розрив. І пішов Садовський до чергової «кицюні» — акторки Валентини Чаус, молодшої на 45 років. Часто ж ночами він сидів під дверима Заньковецької на Великій Васильківській, 121 і просив: «Маню, впусти!» Марія ж не мала сил простити.
І коли Бог забрав Садовського до себе, дорогою на Байкове кладовище на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна, плакала, прощалася і все прощала. Через кілька місяців Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали на Байковому поруч із ним. Нарешті вони з’єдналися навіки. Червона і біла троянди, що ростуть на місці їхнього спочинку, так переплелися, як переплелися нитки життя Миколи та Марії.
Джерело: uamodna.com.
Марина ЛУГОВА
