На побачення до вчительки приходить... «Газета Волинь» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.20
На побачення до вчительки приходить... «Газета Волинь»

Вчителька Озерянської школи зі своїми «пташатами», 1964 рік.

Фото з архіву Галини КАЖАН

На побачення до вчительки приходить... «Газета Волинь»

Ще в середині ХХ століття чи не єдиною найшанованішою людиною в селі була вчителька, до якої приходили неграмотні селяни за порадою, за допомогою. Власне, неосвіченість, а скоріше боротьба з її подоланням, і стала причиною народження мрії для дівчини Марії стати вчителькою і бути також потрібною в рідному селі Туличів, що в Турійському районі

Моє знайомство з Марією Павлівною Парфенюк відбулося в її «хоромах» Волинського обласного геріатричного пансіонату. На інвалідному візочку до мене виїхала зі смаком одягнена жіночка, яка, усміхаючись, заявила: «Ось тут і мешкаю вже 10 літ. А ще я тільки на рік старша за нашу «Волинь». Коли вона приходить на побачення, у мене велике свято, бо не з чуток, а з газетних шпальт дізнаюся правду про всі події в краї, в Україні».

Я ж тим часом розглядаюся, щоб уловити деталі інтер’єру кімнати, адже завдяки їм завжди довідуюся про особливості характеру людини. Тут так усе просто, звично. На стіні — ​ікони, на столі — ​газети, ще якісь папери, писані неймовірно красивим почерком (таких тепер немає), і два дипломи про середню спеціальну та вищу освіту, в яких значиться, що спеціалізація в неї — ​українська мова та історія. Біля шафи, у куточку, на табуретці ствердно підморгує мажорним звуком старенький–престаренький баян.

— Я самоучка, — ​продовжує вчителька. — ​Серед моїх колег свого часу таких було багато. Найчастіше пригадується викладач хімії і біології Феодосія Кирилівна Тимчук, яка самостійно опанувала гітару. Вчитель–скрипаль, не пригадую, на жаль, прізвища, а бубном оволодіти вдавалося всім, хто бодай трохи мав пристойний слух. Діти–пташата летіли заворожено на наші репетиції й співали багатоголоссям, та завойовували перші місця на районних оглядах шкільної художньої самодіяльності. Хвалили, звісно, директора школи — ​не нас, виконавців й організаторів… Коли ж вікторії не здобували, то винні були зазвичай ініціатори. Така вона, правда.

Бути і жити серед людей — ​велика потреба кожного з нас. Та пані Марію дуже турбує, щоб те, що вона творить, не стало експонатом для смітника.

І Марія Павлівна щиро сміється. Пригадує, як у Згоранській школі Любомльського району викладала не лише українську мову, а й малювання, створила хороший дитячий хор «Жайвір». І своє останнє місце роботи — ​Озерянську школу у Турійському районі. Для усіх було таємницею, що тихенько між уроками писала поетичні експромти. Їх багато, не завжди довіряла свою душу загалу, бо поезія — ​це надто особисте, інтимне. Коли відсутня взаємність, то й нема щирих поетичних одкровень. Тут, у пансіонаті, вона старається не обділити увагою кожну людину, подарувати поетичні посвяти з кожної нагоди, аби лиш ювіляру стало сонячно й радісно. Вважає, що людині для щастя небагато треба — ​лишень би розуміли і шанували.

З того, що потрапляє їй до рук, вона вміє витворити супермоделі, пошити так майстерно, що жодної стрічної нитки не видно. Вишити сорочку власними руками не має змоги, а от розшити її терновими хустками, втілити свій добрий задум може. І найцінніше те, що такого вже не буде ні в кого, бо вона — ​в єдиному екземплярі.

Бути і жити серед людей — ​велика потреба кожного з нас. Та пані Марію дуже турбує, щоб те, що вона творить, не стало експонатом для смітника. На щастя, малюнки з пейзажами волинських лісів подобаються мешканцям пансіонату. Вони стають гарними дарунками його працівникам. Будуть і в переддень її професійного свята — ​Дня вчителя…

Галина КАЖАН


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.