«Головне — в душі бути, як усі...»
«Коли побачила людей без рук і ніг, перестала комплексувати через свій маленький ріст»
Валентина Смічик із села Череваха Маневицького району — енергійна й позитивна пані зі зростом трішки більше метра двадцять і великим щирим та сонячним серцем
Звичайно ж, їй хотілося б бути трохи вищою, та жінка, навіть будучи такою невисокою, навчилася самостійно робити всі хатні справи, давати лад в оселі й на обійсті, невеличкому господарству, доводилось їй і вже нині покійних батьків доглядати. Стежить і за своєю зовнішністю — робить зачіску, фарбує нігті, охайно й модно вдягається.
— Дуже люблю квіти — сіяти, садити, доглядати і… малювати. А, окрім квітів, нічого більше не малюю… — розповідає жінка. — Ще подобається готувати щось смачненьке.
Особливо залюбки експериментує з пиріжками та рогаликами. Їх дегустує брат Микола, з яким пані Валентина проживає в батьківській хаті.
Раніше вона багато їздила в санаторії, на море, а зараз, коли батьків не стало, не хоче залишати брата, який такий же зростом, як вона.
Змалку бралася до всякої роботи. Після школи закінчила курси швачок у центрі професійної реабілітації осіб з інвалідністю міста Лютіж на Київщині.
«Переживаю, аби з ним усе було добре», — ділиться думками тендітна пані Валентина, ніхто і не здогадався б, що кілька років тому вона розміняла п’ятий десяток. Народилася у Черевасі в багатодітній сім’ї Смічиків, де не заведено було байдикувати ні дорослим, ні шістьом дітям — синові й донькам. Змалку бралася до всякої роботи. Після школи закінчила курси швачок у центрі професійної реабілітації осіб з інвалідністю міста Лютіж на Київщині.
— Шити дуже подобалось, та куди б не звернулася, на роботу не брали, кажучи: «А де ж ми для тебе швейну машинку візьмемо?» — згадує жінка, зауважуючи, що опанована професія згодилася б їй насамперед для власних потреб. Але навчання відкрило для неї світ не таких, як інші:
— Коли побачила людей без рук і без ніг, перестала комплексувати через свій маленький ріст. До того ніяковіла, коли на мене пильно дивились, а потім не звертала на це уваги.
Із ранньої весни до пізньої осені клопочеться Валентина Андріївна на городі. Щороку із нетерпінням чекає початку ягідно–грибного сезону, бо обожнює бувати в лісі. Бере свого незмінного помічника — велосипед — і гайда на свіже повітря по лісові дари.
«Аби здоров’я було, то й до роботи є охота… Чого ж плакати, головне — в душі бути, як усі. Вміти радіти й тому, що можеш зробити», — усміхнено каже наостанок дюймовочка із Черевахи.
Юлія МУЗИКА
