«Ви на 40, а то й більше літ запізнилися: не та сьогодні Прип’ять, як і її притока Тенетиска» (Фото, відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.89 € 27.69
«Ви на 40, а то й більше літ запізнилися:  не та сьогодні Прип’ять,  як і її притока Тенетиска» (Фото, відео)

Невелика пожива дістається одній із найбільших річок України від її притоки.

Фото Олександра ПІЛЮКА.

«Ви на 40, а то й більше літ запізнилися: не та сьогодні Прип’ять, як і її притока Тенетиска» (Фото, відео)

Такі слова почули ми від корінного жителя села Прип’ять Шацького району Івана Цьося, коли мова зайшла про те, якою він пам’ятає одну з найбільших річок України та її «дочечку», якими бачить їх сьогодні

«Спохабили» нашу річечку меліоратори»

Цьогорічного літа на Волині заговорили не лише про зміління Світязя, інших озер, а й річок. Зокрема Прип’яті. Вона тече в межах нашої області через декілька районів, але ми обрали Шацький край. Адже саме звідси, поблизу села Голядин, за офіційною інформацією, Прип’ять бере свій початок. Більше того — є тут і однойменне село, в яке ми й поїхали. Правда, назва «Прип’ять» з’явилася у 1946 році. А до цього був Бутмир. Мешканців його ще й зараз дехто із старожилів називає бутмирцями. Звідки така назва? На жаль, цього не вдалося з’ясувати. Може, то якесь татарське слово. Бо, як почули, ці завойовники тут бували. На підтвердження й ілюстрація — урочища по лісах: Хліви, Комірки. Там під час набігів ворогів поліщуки, змайструвавши примітивні приміщення, ховали худобу, збіжжя. А може, у корені цієї назви два слова — «бути» і «мир». Хочеться зупинитися на цьому другому варіанті — люди завжди хотіли, щоб був мир.

У селі Прип’ять, де шлюз справний,  вода в Тенетисці тримається.
У селі Прип’ять, де шлюз справний, вода в Тенетисці тримається.

 

Ось тільки, як з’ясувалося, той, хто перейменовував Бутмир на Прип’ять, мабуть, і не задумувався, що однойменна річка протікає трохи далі — кілометрів за два. А в самому населеному пункті є її притока Тенетиска. З неї ми й почали розкручувати «клубочок»: як же почувається ця притока, а відтак і сама Прип’ять, що живиться на своєму шляху (справа й зліва) десятками ось таких «тенетисок»?

Іван Цьось: «А колись по Прип’яті ліс аж до Запоріжжя сплавляли».
Іван Цьось: «А колись по Прип’яті ліс аж до Запоріжжя сплавляли».

 

— Ви на 40, а то й на більше літ запізнилися, — такими словами зустрів нас Іван Цьось, якому скоро 80. — Не та сьогодні і Прип’ять, і наша Тенетиска. Я вже небагато знаю, але про те, що захопив, розкажу…

І розповідає Іван Трохимович, що у середині 1970-х років, коли в цьому краї почалося осушення земель, меліоратори розчистили русло притоки Прип’яті, спрямили його. А якщо вже точно словами чоловіка передавати, то «спохабили».

— А ви пам’ятаєте ту, ще не «спохаблену», річечку? — допитуємося.

— О-хо-хо!.. Чом же ні, — каже він.

А для того, щоб наочніше нам розповісти, Іван Трохимович прихопив із дому архівний фотознімок. На ньому — ще старий дерев’яний міст, від якого на сьогодні хіба що деякі палі залишилися, і тополі на березі величезні, які й не обхопити. А відносно того, якою повноводою була притока Прип’яті, то чоловік каже:

— Тут млин водяний був, як мені розповідав мій батько. Господар його завжди тримав запас води, а як її було забагато, то надлишок відводив другим руслом, яке трохи далі за млином сполучалося з основним. І човнами люди плавали. Мій батько мав їх аж два. Риби було навалом. А зараз бачите, що зосталося? Смердюче болото…

Та що там говорити — колись по Прип’яті ліс сплавляли аж до Запоріжжя («там, де американець жив, склади були, куди деревину звозили з усієї округи»). Вже з переказів старших людей Іван Тимофійович знає, як односельчани, які відправлялися з таким плотом, потім рік—два додому добиралися, бо ж то машин не було, щоб приїхати.

«Ви ще стогнатимете, що води не стало»

З Іваном Цьосем нас познайомив староста Прип’ятського старостинського округу Шацької об’єднаної територіальної громади Іван Гінчук, з яким ми найперш зустрілися як з господарем. І від нього почули, що Прип’ять та її притока Тенетиска раніше були в якійсь мірі годувальницями. Люди мали де рибалити. Іван Миколайович пригадав і таке:

— Коли навесні вода виходила в заплаву, то багато качок гніздилося. Я трохи пам’ятаю той час (це був кінець 1960-х). Наставала неділя, і односельці брали кошелі та йшли на болота збирати качині яйця на їжу. Все одно, що по гриби до лісу. А в середині 1970-х, коли тут попрацювали меліоратори, ландшафт різко змінився. Там, де було болото, поробили поля. І в перші роки всі відчули віддачу — картопля, буряки добре родили.

Староста Прип’ятського старостинського округу Іван Гінчук пам’ятає, як люди  з кошелями йшли на болото по качині яйця – ніби в ліс по гриби.
Староста Прип’ятського старостинського округу Іван Гінчук пам’ятає, як люди з кошелями йшли на болото по качині яйця – ніби в ліс по гриби.

 

Тільки ж меліоративна система потребує догляду, і зразу, поки не розвалилися колгоспи, цей догляд був. Спеціально призначені люди обкошували канави, щоб вони не заростали, не замулювалися. Згодом, за словами старости, меліоративна сітка між річками була передана на баланс району, тепер же — громаді.

А на догляд за канавами потрібні гроші, яких, на жаль, нема.

Ті шлюзи, які були зроблені колись для регулювання води, потребують ремонту, а то й повної заміни. Натомість, як уже було сказано, ми побачили ряд збитих дощок, які мають тримати воду. Ось такий дідівський спосіб застосовано.

Ситуація ще погіршилася, вважають люди, коли Шацьке районне управління водного господарства приєднали до Ратнівського міжрайонного управління. Жителям села Прип’ять здається, що вони зі своїми річковими проблемами залишилися тепер на правах пасинка. Все пущено на самоплив. І староста Іван Гінчук висловився з цього приводу так:

— З часом у природі все повернеться, як кажуть, на свої старі круги. Відбудеться денатуралізація території. Адже лише частина полів обробляється — паї облогують, заростають…

Ось тільки, якщо вже про денатуралізацію зайшла мова, то при нинішній ситуації, коли вже порушений гідрологічний баланс, навряд чи доведеться побачити такі болота, які були колись. І залишається старожилам тільки згадувати, як то було. Іван Цьось розповів таке:

— Коли в 1970 роках прийшли меліоратори зі своєю технікою й почалося осушення земель, то ми тішилися. Мовляв, нарешті не будемо бовтатися навесні і влітку у болоті. А вони нам говорили: «Ви ще стогнатимете, що води нема». І справді так сталося. Меліорація на якийсь час людям помогла — городи краще почали родити. Особливо полегшало із заготівлею сіна. Я ж мусив на зиму робити 12 стіжків — місити болото по черево у воді. А як осушили, то хоч у цьому був виграш. Косити мали де, бо ж траву стали сіяти. І вже навіть ручні коси могли відкласти — на технічні косарки пересіли.

«Якщо притока пропадає, то з чого буде живитися головна вода?»

У селі Прип’ять тепер майже у кожному обійсті є свердловина. І не тому, що це зручно «і для баньки, і для поливу городу», як довелося почути від людей, на обійстя яких заходили, — у багатьох колодязях води вже бракує, особливо посушливого літа.

— А де вона візьметься, — розмірковував Іван Цьось, коли ми стояли на мосту, що сполучає береги Тенетиски, збудованому в 1970-х роках. — Бачте, з правого боку шлюз тримає воду. А з лівого — зовсім мілко. Перебігти можна. А ви б подивилися, що робиться там, де ця притока впадає у Прип’ять. Там шлюз геть розвалений, і вода втекла зовсім.

Там, де притока впадає у Прип’ять, шлюз давно вийшов з ладу,  і тепер його функцію виконує рядок збитих дощок.
Там, де притока впадає у Прип’ять, шлюз давно вийшов з ладу, і тепер його функцію виконує рядок збитих дощок.

Звичайно ж, ми хочемо і мусимо побачити те місце. Тож їдемо, а з нами й Іван Трохимович, який може порівняти, якими були колись Тенетиска і Прип’ять, яку вона живить. Бачимо русло, поросле очеретом, різним бур’яном.

— Хіба там, де корови ходять, — каже чоловік, — то витоптують усе — не дають руслу зарости.

А вже на місці бачимо той «геть розвалений» шлюз, якого хтось заробив дошками, що мають, судячи з усього, виконувати роль гідрологічної споруди. По відкосу, викладеному бетонними плитами, спускаємося вниз без страху впасти у воду — дно сухе. Лише одною стороною пробивається водичка.

— А місяць тому тут взагалі дно було сухим (ми приїхали сюди 27 серпня. — Авт.), — каже Іван Цьось. — Корови лежали на пісочку, відпочивали.

Думка одна, коли таке споглядаєш: якщо ось так пропадає притока, то звідки ж візьметься пожива для Прип’яті? Вона, як сказав наш попутник, «геть зовсім не потрібна». Хотілося побачити водне плесо одної з найбільших річок України. Натомість перед нами — поросле очеретом русло.

…Ніщо не вічне. І ті шлюзи, які були зроблені колись для регулювання води, потребують ремонту, а то й повної заміни. Натомість, як уже було сказано, ми побачили ряд збитих дощок, які мають тримати воду. Ось такий дідівський спосіб застосовано. Може, це вимушений тимчасовий вихід із ситуації, а згодом будуть проведені ремонтні роботи? Ось тільки чи допоможе це: чи, знову ж таки, надія на волю Господню — підуть дощі, і Прип’ять, як і її притока, стануть повноводнішими.

На жаль, така ситуація з гідрологічними спорудами не лише у Шацькому районі, а й в інших. Це було констатовано і під час поїздки нинішнього літа голови Волинської обласної ради Ірини Вахович та керівника бюджетної комісії Михайла Імберовського, коли вони ознайомилися з проблемою обміління річки Прип’ять, зокрема, в селі Кримне Старовижівського району. Надія на те, що до встановлення причини зміління місцевих водойм підійдуть, як висловилася очільниця законодавчої гілки влади Волині, комплексно, залучивши експертів і науковців. 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.