Де тебе шукати?

На цьому фото батько молодий і гарний. Із хвилястим чубом. Усміхнений. З родимкою на правій щоці.

Галина тішилася, що Софія не схожа на зрадливого чоловіка. Колись донька часто запитувала, де зараз живе батько. Просила його адресу, аби написати про свої успіхи в школі, про те, як їй його не вистачає. Наївно вірила, що він прочитав би листа й повернувся б. Галина нервувалася:

— Звідкіля мені знати, куди він завіявся? Чути про нього не хочу!

Може, справді не знала, де Григорій. А, можливо, не хотіла сказати…

Тепер у Софії «дорослі» клопоти. Вона — ​дизайнер. Замовникам подобається, як облаштовує їхні оселі. Зі смаком. Просто і вишукано водночас.

Особливо подобається фантазувати над дитячими кімнатами. У кожній дівчинці бачить себе маленьку. В Софії не було рожевої спальні з гарними меблями, наче з казки, де маленькі дівчатка відчувають себе принцесками. Софія вживалася в образ доброї феї, яка чаклує над затишним місцем, куди у сни маленьких принцес прилітатимуть чарівні ельфи та ангелики.

— Тато носив мене на руках? — ​якось запитала в матері.

А коли облаштовувала спальні для хлопчиків, уявляла свого ненародженого братика. Якби тато пішов від них пізніше, мама встигла б народити Тарасика чи Івасика. А він залишив їх, коли братик ще не був готовий прийти у цей світ. А потім… Мабуть, він дуже образився на тата. І його душа відлетіла у позапростір та позачас, де нема батькової зради і маминих сліз.

— Галю, не побивайся так. Про дитину подумай, — ​казала рідня молодій жінці, коли чоловік зібрав манатки.

— Як Гриша міг так вчинити? Чому? — ​ридала та.

Галина дуже змінилася після того, як її залишив чоловік і вона втратила дитину. Загубила усмішку. Стала мовчазною. Злою. Пильнувала, аби донька-старшокласниця не зустрічалася з хлопцями. Влаштувала скандал, коли Софія хотіла познайомити матір зі своїм інститутським одногрупником, а заодно й кавалером.

— Чоловіки всі однакові! — ​кричала. — ​Краще в дівках посивіти, ніж серце собі з’їсти. Не хочу й духу чоловічого чути в хаті.

Софії до тридцятки добігає. А вона сама. Тішиться, коли людей радує її робота. Коли дітлахи стрибають від щастя, побачивши свої чарівні кімнати.

А віднедавна почала займатися дизайном крамничок. Крім заробітку, це приносить задоволення. І не залишає багато вільного часу.

Мама й досі запитує: з ким була, де, чому… В Софії вже оскома від цього.

…Вона хоче побачити батька не для того, аби дорікати чи з’ясовувати стосунки. Їй лише б запитати, що спонукало його залишити вагітну маму. І чому він ніколи не згадав про неї, свою доньку.

— Де ж тебе шукати? — ​запитувала в молодого чоловіка на фотографії.

Софія не пам’ятала батькових рук. Його усмішки. Подарунків від зайчика. Коли він пішов із сім’ї, їй було три роки.

— Тато носив мене на руках? — ​якось запитала в матері.

— Краще б його світ не носив! — ​кинула у відповідь Галина.

Софія засмутилася.

…Новим клієнтам Софію порекомендувала її колишня замовниця. Будинок щойно зведений. Із великими вікнами, просторими кімнатами.

— Батьки подарували синові з невісткою квартиру. Молоді хочуть переселитися у власне житло. Поміркуйте, як все облаштувати. Ви це вмієте, Софіє.

«Знайомив» Софію з помешканням молодий господар. Леонід. Пояснив: дружина з дитиною. Крім того, вона довіряє чоловіковим смакам. Леонід займається комп’ютерним дизайном. У батька бізнесові справи. А матір ремонти-дизайни не цікавлять. Вона оцінюватиме тоді, коли все буде зроблено.

— У вас хлопчик чи дівчинка? — ​запитала Софія.

— Дівчинка. Третій рік пішов. І наш дідусь хотів би, щоб у неї була дуже гарна й затишна кімната. Ви не уявляєте, як він любить внучку.

Софіїні дизайнерські рішення сподобалися замовнику:

— Усе продумано чудово. А кімната для доньки виглядатиме казково. Рекомендуватиму вас своїм знайомим, якщо комусь знадобиться хороший фахівець.

«Приймати» роботу спершу прийшла чоловіча половина з маленькою дівчинкою. Дідусь на руках вніс свою принцесу до її кімнати. Дівчатко кинулося до симпатичної ляльки, яка очікувала свою господиньку.

Софія глянула на чоловіка й завмерла: родимка на правій щоці. І схожість із фотографією її батька. А він розглядав її. Збентежився. Перед ним стояла майже копія його першої дружини.

«Ось я і знайшла тебе, тату», — ​мовила подумки.

Дівчатко сміялося, бігало по кімнатах.

А він розглядав її. Збентежився. Перед ним стояла майже копія його першої дружини.

— До речі, це гарний подарунок для Алінки. У неї скоро день народження. Нам виповниться три рочки, — ​сказав Леонід.

«Мені також було три, коли ти пішов від нас», — ​мовила очима до Григорія. Він зрозумів.

Коли виходили з квартири, Григорій тихо сказав:

— Я хотів би поговорити з вами… е-е-е… з тобою… Софіє. Я…

— Ви носили мене на руках? — ​запитала вона в батька.

— Що?

Не чекаючи відповіді, побігла сходами. Ні про що не запитуватиме. Бо нічого не повернеш. А Леонід… Скільки йому років? Майже Софіїн ровесник. А може, й справді одноліток. Отже, батько вже мав сина. Чому він пішов до іншої жінки? З великого кохання? З обов’язку? Хто вона? Чи є в них ще діти?

Раніше Софія гадала: коли зустріне батька, їй стане легше. Не стало.

Купила букет білих хризантем і ведмедика. Сіла в автобус, який їхав до кладовища. Вона часто приходить на могилку братика. І вірить: коли вона тут, його душа прилітає також.

Батько не знає, де похований його ненароджений син. Про це якось сказала мама. Він і не запитував. А цвинтар — ​таке місце, куди не змушують та не запрошують приходити. Сюди має вести серце і пам’ять.

…Пробіг вітер. Розвіяв Софіїне волосся. А може, це…

— Ти пустунчик, Тарасику-Івасику, — ​мовила. — ​Я знайшла нашого тата. Нині бачила його. Прийшла тобі розповісти. Ще у нас є брат. Але він про це нічого не знає…

Ольга ЧОРНА

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.