Троцького на вокзал несли троє чекістів, Норвегія здала його за оселедці, а вбив син іспанської комуністки

Від революціонера до опозиціонера

Але програв. Сталін та його тимчасові союзники — ​Камєнєв і Зінов’єв критикували Лева Давидовича за спробу підмінити «ленінізм» «троцькізмом». Тож опонента позбавили усіх посад та навіть службової квартири. Сталін вирішив вислати Троцького в Алма–Ату (нині Алмати, Казахстан). Чому не розстріляв? Бо ще жило чимало учасників перевороту, які добре пам’ятали роль Троцького, одного з творців Червоної армії, ідеолога Комінтерну, члена політбюро ЦК ВКП (б), члена Реввійськради, наркома у військових та морських справах.

18 січня 1928 року до колишнього посадовця завітали співробітники Державного політичного управління (попередники НКВС, МДБ, КДБ). Троцький із сім’єю забарикадувався у кімнаті, тож довелося виламати двері. Тоді полум’яний революціонер відмовився йти. Довелося трьом чекістам нести його на руках. При цьому старший син Лев біг поруч і кричав: «Товариші залізничники, подивіться, як несуть товариша Троцького!» Та це не дало результату: неугодного заперли в казахське місто. Тоді багатьох його прибічників відправили у віддалені краї. Хоча більшість з них прилюдно покаялися і… були пізніше розстріляні.

Заслання на диво (ще не настали лихі 1937–1938 роки) було м’яким: Троцькому дозволяли листуватися, збирати власний архів. Полум’яний революціонер весь час скаржився в ЦК ВКП (б): то на відсутність житла, то на втрату валіз у дорозі, то на чекістів, які не пускають його на полювання. З Алма–Ати Троцький зумів навіть організувати друк власних листівок!

Така ситуація врешті надокучила Сталіну. ДПУ зупинила переписку (сотні листів щомісяця!) і висунула Троцькому ультиматум: припинити бурхливу діяльність. Той не погоджується і скаржиться в ЦК та Комінтерн.

18 січня 1929–го (рівно через рік після заслання) Особлива нарада при ДПУ вирішує вислати Троцького за кордон. На копії врученої йому постанови Лев Давидович напише: «От пройдохи!» Сталін ще не наважувався розстрілювати політичного суперника, хоча пізніше визнав, що вислання за кордон було помилкою.

Поневіряння по світу і популярність

Прийняти політичного невдаху погодилася Туреччина. Але революціонер серйозно побоювався замахів від білоемігратів, якими на берегах Босфору аж кишіло. Сталіна ж наразі цікавив не сам Лев, а його архів (Троцький, як недурний чоловік, робив копії усіх документів, які проходили через його руки, а їх було чимало, у тому числі секретні, і зумів вивезти архів у Туреччину). Але у 1932 році будинок Троцького згорів, а разом із ним і частина паперів.

Тож невдовзі опонент Сталіна переїхав у Францію, а затим — ​у Норвегію. Там він пережив наліт на будинок, а потім норвезький уряд під тиском СРСР (совєти погрожували припинити закупівлі оселедця) примусово поселив Троцького з родиною у невеличкому селі, де той був відрізаний від світу. Прийняти відомого революціонера у 1936 році погоджується Мексика, де незадовго перед тим переміг соціаліст Ласаро Карденас.

Треба сказати, що Троцький анітрохи не припиняв боротьби за кордоном. Він гуртував своїх прихильників, кількість яких постійно зростала. Досить сказати, що троцькістська партія виникла навіть у Шрі–Ланці! Лев Давидович став просувати ідею нового центру міжнародного комуністичного руху Четвертого інтернаціоналу — ​на противагу просталінському Третьому інтернаціоналу (Комінтерну). Отож він став небезпечним для Сталіна.

Наприкінці 1930–х його становище погіршилося: США відмовляли у візі, архів він частково передав Амстердамському інституту сучасної історії, а основну частину продав Гарварду. Троцький жив на пожертви своїх прихильників (насамперед американських) та за гонорари.

Від кількох перебіжчиків з Іноземного відділу НКВС він дізнався про підготовку замахів на себе. Кільком агентам не вдалося виконати таємне завдання, але сталінська спецслужба не зупинялася. У 1937–1938 роках загинули два секретарі Троцького — ​Ервін Вольф та Рудольф Клемент. 16 лютого 1938–го за дивних обставин у клініці, яка належала російським емігрантам, помер старший син революціонера Лев Сєдов. Троцький звинувачував НКВС і багато хто, знаючи методи сталінських агентів, поділяв його думку.

Для замаху готували дві групи

Учасником операції зі знищення головного ворога Сталіна призначили товариша Пабло, він же товариш Котов, він же генерал Леонов, він же чекіст Наум Ейтінгон. Досвідчений диверсант сформував дві групи, які не знали про існування одна одної.

Першу групу «Кінь» очолив відомий мексиканський художник, комуніст Хосе Сікейрос. Він сам підбирав собі спільників. Звісно, жоден із них не був пов’язаний із НКВС. 24 травня 1940 року вони увірвалися у внутрішній двір будинку Троцького в місті Койоакані. 20 бандитів були одягнені у форму поліцейських та військових. Допомагав їм завербований охоронець Троцького. Кільканадцять хвилин вони розстрілювали спальню революціонера, а тоді поклали під двері бомбу. Але та не спрацювала. Леву Давидовичу та його дружині Наталії вдалося врятуватися. Вони закотилися під ліжко. Тільки 14–літнього внука поранило в ногу.

Після нальоту будинок суттєво укріпили: стіни обклали мішками з піском та додатковою цегляною кладкою, а на вікна встановили залізні віконниці. Біля обійстя стали чергувати поліцейські.

Учасником операції зі знищення головного ворога Сталіна призначили товариша Пабло, він же товариш Котов, він же генерал Леонов, він же чекіст Наум Ейтінгон. 

Сталін наказав задіяти другу групу «Мати». Ще під час війни в Іспанії товариш Котов зблизився з іспанкою Марією Меркадер та її сином Рамоном. Саме останньому судилося зіграти ключову роль — ​стати вбивцею Троцького. Отож, Рамона завербували і почали впроваджувати в оточення совєтського емігранта. Для цього він змінив ім’я та одружився на сестрі співробітниці секретаріату Троцького. Поступово став з’являтися у нього вдома. Уже напередодні Лев Давидович запідозрив його. Щось у поведінці молодого чоловіка йому не сподобалося.

Надвечір 20 серпня 1940 року Рамон прийшов до Троцького і попросив вичитати статтю про троцькістський рух, яку нібито написав. Революціонер запросив гостя в кабінет. Попри спеку візитер був одягнений у плащ, під яким ховав кинджал та альпеншток (льодоруб, палиця з металевим наконечником для альпінізму). Вичекавши момент, убивця вдарив льодорубом жертву у потилицю. Попри глибоку рану (до 7 сантиметрів) Троцький помер не одразу. Він обернувся, схопився за альпеншток і закричав. Крик увів убивцю в ступор. Увірвалися охоронці. Іспанець почав кричати французькою (за легендою він був бельгійцем), що його змусили це зробити, бо тримають матір у в’язниці.

За деякими даними, біля будинку в автомобілі Рамона чекала мати та той же товариш Котов. Але операція пішла не за планом. З’явилися поліцейські. Марія та товариш Котов одразу вилетіли з країни.

Наступного дня Троцький помер. Його вбивцю засудили до найвищого терміну покарання — ​20 років ув’язнення. Рамон продовжував твердити, що він бельгійський підданий. Дізнатися його справжнє ім’я змогли тільки тоді, коли на Захід втік іспанський комуніст, який особисто знав Меркадера.

Убивця відсидів увесь термін. 6 травня 1960 року він ви­йшов на волю. Його переправили на Кубу, а звідти — ​в СРСР. А вже 8 червня 1960–го Рамон Меркадер був нагороджений Зіркою Героя Радянського Союзу. Його влаштували на роботу в Центральний партійний архів, дали чотирикімнатну квартиру та дачу…

Андрій БОРКОВСЬКИЙ

 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.