Тільки не кажіть: «Це я в усьому винна!»
«Який поганий стіл! Давай–но його наб’ємо!»
Мій найменшенький уже переріс походеньки під стіл, але доріс до дверних ручок. Вряди–годи він «зустрічається» з ними головою, і ми всією сім’єю йому щиро співчуваємо. «Ох ці ручки, ці столи…» — зітхаю я вголос і тут же згадую, що якось вирішила не скидати вину на «невинних». Цьому є пояснення…
У дорослому світі дуже виділяються ті, хто звик бачити причину своїх бід та невдач у зовнішніх обставинах. Будь–які проблеми в них завжди пояснені погодою, у школі — нездалими вчителями і недобрими однокласниками, згодом — необов’язковістю інших, несприятливими обставинами, «понеділком» або «столом». Звідки отаке береться?
У психології є поділ людей, за яким одні схильні звинувачувати у всьому себе, другі — обставини, треті — інших. Є змішані типи, а є такі, що патологічно йдуть одним шляхом. Якщо спостерігати за малечею, добре видно, до чого вона схилятиметься у старшому віці. Тож докидати дровець у непотрібне вогнище своїми висловами не варто. З іншого боку, не слід і демонізувати оте звичне «давай–но наб’ємо стола» і викидати його геть з лексики. Але стежити за фразами з подвійним дном (і у своїх поясненнях) таки треба, бо ж відомо: диявол ховається в дрібницях… Один із моїх хлопців якимось чином уже із садочка зрозумів, як то зручно не відповідати за свої вчинки — бо ж навколо стільки усього, що заважає йому вчити уроки, дотримувати слова. Із ним було дуже довго важко і «сварливо», й аж після школи якось крига маловідповідальності стала скресати.
У психології є поділ людей, за яким одні схильні звинувачувати у всьому себе, другі — обставини, треті — інших.
У питанні «дитина і відповідальність» є й інша дошкульна колючка: коли мале часто чує про мамину вину, то робить логічний висновок, що ненька винна майже завжди. Підхопило дитя ГРЗ — і мама вже бідкається вголос, що не вдягнула, не догледіла, не спрогнозувала, промовляючи: «Це я в усьому винна». Може, винен повітряно–крапельний шлях інфікування, а може — мама, тільки без знання таких висновків малому житиметься «веселіше». У моєму «дитячому щоденнику» серед записів 20–річної давнини є щось подібне: коли захворів первісточок — почув від мами: «Це моя вина, краще б я вже замість тебе занедужала»; минуло десь з пів року, як знову підхопив якусь інфекцію — і озвучив свою істину: «Краще б ти, мамо, замість мене так кашляла». Отой бумеранг дуже мені прислужився.
Що ж до стола і дверних ручок — дитину, якій боляче, пригортаю, співчуваю, питаю, де вдарилася, і разом розглядаємо, як то треба ходити–бігати наступного разу.
Психотерапевтка Світлана Ройз теж радить підштовхувати маля до міркувань про обачність і не шкодувати, а співчувати (тобто «не мій біднесенький», а «я розумію, що тобі болить»). Думаєте інакше — діліться: поштова адреса в газеті, а електронні — [email protected] або ж [email protected].
