«Який поганий стіл! Давай–но його наб’ємо!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.72 € 26.32
«Який поганий стіл! Давай–но його наб’ємо!»

Тільки не кажіть: «Це я в усьому винна!»

Фото youtube.com.

«Який поганий стіл! Давай–но його наб’ємо!»

Мій найменшенький уже переріс походеньки під стіл, але доріс до дверних ручок. Вряди–годи він «зустрічається» з ними головою, і ми всією сім’єю йому щиро співчуваємо. «Ох ці ручки, ці столи…» — ​зітхаю я вголос і тут же згадую, що якось вирішила не скидати вину на «невинних». Цьому є пояснення…

У дорослому світі дуже виділяються ті, хто звик бачити причину своїх бід та невдач у зовнішніх обставинах. Будь–які проблеми в них завжди пояснені погодою, у школі — ​нездалими вчителями і недобрими однокласниками, згодом — ​необов’язковістю інших, несприятливими обставинами, «понеділком» або «столом». Звідки отаке береться?

У психології є поділ людей, за яким одні схильні звинувачувати у всьому себе, другі — ​обставини, треті — ​інших. Є змішані типи, а є такі, що патологічно йдуть одним шляхом. Якщо спостерігати за малечею, добре видно, до чого вона схилятиметься у старшому віці. Тож докидати дровець у непотрібне вогнище своїми висловами не варто. З іншого боку, не слід і демонізувати оте звичне «давай–но наб’ємо стола» і викидати його геть з лексики. Але стежити за фразами з подвійним дном (і у своїх поясненнях) таки треба, бо ж відомо: диявол ховається в дрібницях… Один із моїх хлопців якимось чином уже із садочка зрозумів, як то зручно не відповідати за свої вчинки — ​бо ж навколо стільки усього, що заважає йому вчити уроки, дотримувати слова. Із ним було дуже довго важко і «сварливо», й аж після школи якось крига маловідповідальності стала скресати.

У психології є поділ людей, за яким одні схильні звинувачувати у всьому себе, другі — ​обставини, треті — ​інших.

У питанні «дитина і відповідальність» є й інша дошкульна колючка: коли мале часто чує про мамину вину, то робить логічний висновок, що ненька винна майже завжди. Підхопило дитя ГРЗ — ​і мама вже бідкається вголос, що не вдягнула, не догледіла, не спрогнозувала, промовляючи: «Це я в усьому винна». Може, винен повітряно–крапельний шлях інфікування, а може — ​мама, тільки без знання таких висновків малому житиметься «веселіше». У моєму «дитячому щоденнику» серед записів 20–річної давнини є щось подібне: коли захворів первісточок — ​почув від мами: «Це моя вина, краще б я вже замість тебе занедужала»; минуло десь з пів року, як знову підхопив якусь інфекцію — ​і озвучив свою істину: «Краще б ти, мамо, замість мене так кашляла». Отой бумеранг дуже мені прислужився.

Що ж до стола і дверних ручок — ​дитину, якій боляче, пригортаю, співчуваю, питаю, де вдарилася, і разом розглядаємо, як то треба ходити–бігати наступного разу.

Психотерапевтка Світлана Ройз теж радить підштовхувати маля до міркувань про обачність і не шкодувати, а співчувати (тобто «не мій біднесенький», а «я розумію, що тобі болить»). Думаєте інакше — ​діліться: поштова адреса в газеті, а електронні — ​okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.