Вступаючи у шлюб, наречені перед Богом обіцяють одне одному любов, вірність та подружню чесність упродовж усього життя.
Коли свічки під час вінчання горять спокійним полум’ям, то життя молодих буде щасливим
Осінь — пора весіль, бо ж то вже в полі все прибрано, запаси на зиму зроблено. Так було з давніх-давен, що саме восени найбільше молодих пар одружувалося. Вертаються до нас, на щастя, і старі добрі традиції. Про весільний обряд (яким він був у минулому і яким дійшов до наших днів) ми розмовляли з лучанкою Олександрою Кондратович (на фото) — дослідницею звичаїв наших предків
«Ще й досі мучусь, що не все записала у баби Кладьби»
— Олександро Павлівно, звідки цей інтерес до минувшини, зокрема, до поліського весільного обряду?
— Звичайно, він пов’язаний значною мірою з моєю професією вчителя-філолога. Але почалося не з фаху. Треба повернутись у моє дитинство. Мені було, мабуть, років десять, коли я зацікавилась фольклором, почала сама співати українські народні пісні, почуті в рідному селі Кримне Камінь-Каширського району, відчула красу різноголосся. А головне — побачила весільне дійство, яке запало в мою дитячу душу.
— Тобто дитяча цікавість перейшла згодом у серйозне заняття, про що свідчать і ваші книги про весілля на Поліссі.
— У 1957 році я почала активно займатися збором фольклору, того матеріалу, з якого вимальовувався весільний обряд. Працювала я в школі села Качин Камінь-Каширського району, і жила тут баба Кладьба (так кликали Клавдію Михайлівну Логвинську), яка знала безліч пісень. Я й досі караюсь, мучусь, бо не встигла за різними домашніми клопотами записати все, що вона могла наспівати. А знала ця бабуня пісень до всякого випадку — веселого і сумного.
Чому дівчина просить «свята Покровонько, покрий мою головоньку»?
— Хтось сказав, що весільний обряд — це драма життя. Чим вас особливо вразила ця драма?
— Відкриттів і вражень було багато. Хоча б ось це. Дівчина в поліській сім’ї була перепоною для братів. Бо ж батьки мали клаптик землі, який треба було поділити між дітьми. Через те брати й намагались видати сестру якнайшвидше заміж. Навіть збиткувались над нею. Чи не тому вона просила: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку. Хоч сякою-такою онучою, аби дівкою не мучитись…»
— Весільний обряд не можна уявити без короваю…
— У Гуті-Камінській під час його випікання, до речі, столи накривають, як на весілля. Запрошують коровайниць, які будуть місити цей святий хліб. Головне, щоб кожна з них була щаслива у сімейному житті — не розлучена, не вдовиця. В цьому селі перед випіканням короваю миряться з родиною, сусідами, просять вибачення нехай і за маленьку провину, за якусь курку, що в город заскочила. Є традиція місити цей святий хліб не лише з припасів родини, що справляє весілля, а й з принесених коровайницями. Про це й пісні складені.
Традиції — це як намолена ікона, як рука предків, яка з глибини тисячоліть благословляє нас, сучасних.
— Олександро Павлівно, ви записували весільний обряд із уст старожилів чи вам ще вдалося побувати на таких весіллях, які починаються зі сватання, заручин, випікання короваю?
— Я ще пам’ятаю «живий обряд». Навіть у 1970-х у селі Кримне Камінь-Каширського району була на такому весіллі — справжньому театралізованому дійстві. Хіба це не хвилююче, коли молоді приходять до хати після вінчання і лине така пісня: «Вийди, мати, повітай, своїх діток поспитай, чи горіли свічки, як в’язали ручки. Чи горіли ясненько, як в’язали міцненько?..» Вважалося, що коли свічки під час вінчання горять спокійним полум’ям, то життя молодих буде щасливим. Прикро, що ми, як сказав наш уже покійний земляк Євген Сверстюк, порвали срібну нитку традицій, що від цих традицій і звичаїв залишилися тільки «уламки».
Кому — гарбуза, а кому — гарбузове насіння
— Якщо вже про ці «уламки» говорити, то що, на вашу думку, хоч якоюсь мірою збереглося в сучасному весільному обряді?
— Усього потроху. І заручини зараз є. Може, навіть із дарами, як колись. Але мало хто знає, що останній дар на тарілці був від молодої — молодому. Дівчина промовляла: «Дарую тобі свій дар, щоб був мій вічний господар». А на тарілці були лісові горіхи (щоб сім’я була така ж міцна) і гарбузове насіння — символ плідності. Через це під час сватання дівчина, яка відмовлялася вийти заміж за парубка, підносила йому цілого гарбуза. Це означало, що вона не хоче будувати з ним сім’ю, народжувати від нього дітей.
А який чудовий обряд розчісування коси?! У день весілля молода сідала на кожух і їй розплітали косу. За традицією, це робив молодший брат нареченої. У Піщаному Камінь-Каширського району, розплівши косу, брат віддавав куснички (стрічки) найменшій сестричці: «На тобі, сестронько, на тобі, щоб зазнала шлюбоньку ти собі». А у Видричах стрічку кидали на хату, дружки бігли і старалися спіймати — яка схопить, то та й першою вийде заміж.
— Он звідки бере початок той звичай, що на весіллі молода кидає букет — котра з дружок спіймає, та і заміж вийде.
— Суть — та сама…
— І коли ви, Олександро Павлівно, буваєте зараз на весіллі, то, певно, мимоволі порівнюєте його з тим дійством, яким воно було.
— Одне з таких сучасних весіль було швидше схоже на погану дискотеку (добре, що родина зібралась — ото і все). Ось коли пошкодуєш за втраченим. Із розмаїття пісень, різних переспівів, що складали цілу п’єсу, залишилося хіба що це: «Гірка горілка — не будемо пити. Просимо, просимо посолодити!».
«Розлучення на Поліссі завжди вважали великим гріхом»
— За статистикою, найменше шлюбів розпадається у нас на Поліссі, бо там живе найбільше вірних чоловіків і жінок. Що з цього приводу скажете ви?
— А те, що розлучення на Поліссі завжди вважалося великим гріхом. Ще на моїй пам’яті 1960–1970 роки, коли у селах практично їх не було.
— Невже треба терпіти, раз уже пішла заміж, навіть якщо і не все ладиться?
— Переповім лише одну пісню, у якій так багато сказано з приводу цього. Загуляв чоловік, а як вернувся, то ще й претензії в нього були до дружини. А вона на це смиренно: «Не свари, мій миленький, не сварися, постелила постіль білу — ложися…» Не буду прямолінійно стверджувати, що кількість розлучень пов’язана із дотриманням традицій, які забуваються. Але те, що тепер шлюби бувають поспішні, а потім так само стрімголов молоді люди, як кажуть, розбігаються, — це так. Традиції — це як намолена ікона, як рука предків, яка з глибини тисячоліть благословляє нас, сучасних.
