Ті, що стоять поруч зі смертю… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.72 € 26.32
Ті, що стоять поруч зі смертю…

«Чи все зробив, щоб ниточка життя не обірвалась?..»

Фото youtube.com.

Ті, що стоять поруч зі смертю…

«Як пояснити, що виживає той, хто за всіма канонами не повинен був вибратися, і вмирає інший, кому медицина пророкувала життя?»

Це — уривок із розповіді лікаря Володимира Лаішевцева, на жаль, уже покійного. І хоча пройшло чимало часу, як текст вперше було опубліковано, «сповідь» і сьогодні вражає і хвилює, її поширюють у соціальних мережах, обговорюють. Адже подібні проблеми, на жаль, є типовими, спільними для всіх представників цієї професії

 

«Кажуть, американці підрахували, що середня тривалість життя реаніматолога 46 років. У США цій спеціальності лікарі присвячують не більше 10 літ, вважаючи її найбільш шкідливим виробництвом. Занадто багато факторів стресу. З нашого відділення ми втратили вже двох. Їм було 46 і 48. Здорові чоловіки, про таких кажуть «кров із молоком», а серце не витримало…

Як тут витримаєш, коли на твоїх очах смерть забирає чиєсь життя. Пів року стояв перед очима молодий хлопець, що стікав кров’ю, поранений шашличним шампуром у підключичну артерію. Все повторював: «Спасите меня! Спасите меня!». Він був при свідомості і «пішов» прямо у нас на очах.

Ніколи не забуду інший випадок. Чоловік оговтувався після інфаркту, вже готували до переведення у профільне відділення. Лежить, розмовляє зі мною, і раптом зіниці затуманилися, судоми і миттєва смерть. Просто на очах. Мене зрозуміє той, хто таке випробував хоч раз. Це почуття важко передати: жалість, відчай, образа і злість.

Скільки нам, реаніматологам, доводилося спостерігати клінічну смерть і повертати людей до життя? Вже з того світу. Ви думаєте, ми віримо в паралельні світи і потойбічний світ? Нічого подібного. Зате ми віримо в долю. Інакше, як пояснити, що виживає той, хто за всіма канонами не повинен був вибратися, і вмирає інший, кому медицина пророкувала життя?

Був випадок, хлопчика кінь ударив копитом, пробив череп наскрізь. За всіма прогнозами не повинен був жити. Вижив. Одного хлопця тричі (!) привозили з пораненням у серце і тричі він вибирався. Ось і не вірте в долю. Інший видавив прищ на обличчі (було і таке!), сепсис — і летальний кінець.

Ми перестали боятися смерті, надто часто стоїмо з нею поруч — в реанімації помирає кожен десятий. 

Є такий чорний жарт у медиків: чим більш досвідчений лікар, тим більше за його спиною кладовище. Але за одну смерть, якій не вдалося запобігти, ми реабілітуємось перед власним сумлінням і перед Богом десятками врятованих життів. За кожного боремося до останнього. Ніколи не забуду, як рятували від смерті молоду жінку з кровотечею. Їй перелили 25 літрів крові і три відра плазми!

Ми перестали боятися смерті, надто часто стоїмо з нею поруч — в реанімації помирає кожен десятий. Лякає тільки тривала, болісна хвороба. Не дай Бог стати комусь тягарем. Таких хворих ми бачили сотні. Я знаю, що таке зламати хребет, коли працює тільки мозок, а все інше нерухоме.

Боїмося, коли привозять дітей. Опіки, травми, отруєння… Два роки дитині було. Пляшечка бабусиного «клофеліну» — і не врятували. Найстрашніше — глухий материнський стогін біля ліжка хворої дитини. І повні надії та відчаю очі: допоможіть! За кожну таку сцену ми отримуємо ще по одному рубцю на серці.

В останні роки все частіше поступають хворі із психозами. Від життя такого, чи що? Елементарна пневмонія протікає з важкими психічними відхиленнями. Пацієнти зіскакують з ліжок, катетери витягують, з вікна намагаються викинутися… Один такий п’яний штовхнув у живіт вагітну медсестру. Скажіть, що наша робота не пов’язана з ризиком для життя?

Про нас говорять — терапія на бігу. Народ не дає нам розслабитися взагалі. Молодь падає з висоти, веселяться на балконі, відкривають вікна… За останні три місяці у нас у відділенні таких побувало кілька. Сімнадцятирічна дівчинка впала з восьмого поверху, добре, що на піддашок біля під’їзду. Залишилася живою.

Приходиш додому, сідаєш в улюблене крісло і тупо дивишся телевізор. В умовах хронічної напруги ні розслабитися, ні заснути. У вухах стоїть гул від апаратів штучного дихання, зараз працюють всі п’ять, коли таке було? Приходиш на роботу, як у цех, поговорити ні з ким: цілий день тільки механічні вдихи та видихи.

Навіть після зміни в голові безперервно прокручуються події минулої доби — а чи все я зробив правильно? Ні, без пляшки не заснеш. А грошей не вистачає катастрофічно. Отримаєш ці «сльози» і думаєш: навіщо мені це все треба? Жив би спокійно. У нас лікарі, втім, як і вся інтелігенція, в загоні. Одне втішає, що ти комусь потрібен. Урятував від смерті людину — і відродився разом із нею…»

Інна АКИМОВА.