«Вони нам — ​ковбасу, а ми їм — ​світло» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.26 € 29.64
«Вони нам — ​ковбасу, а ми їм — ​світло»

Внуки дарують Миколі Ганькові не тільки любов і радість, а й отаке знаряддя для скандинавської ходьби.

Фото Інни ПІЛЮК.

«Вони нам — ​ковбасу, а ми їм — ​світло»

Про бартер, жінок, тюрму і спорт розповідає найстаріший енергетик Волині Микола Ганько

Ця професія навіть молодша, аніж сам Микола Федорович. Йому — ​90, енергетиці області — ​трохи за 70. На його очах і з його участю виросла ціла індустрія: від примітивних установок, де торф перетворювався на світло, до гігантських електропідстанцій. Якщо перевести порівняння в іншу площину — ​це як від перших літер на папірусі до комп’ютера

Бігом і з жартами — ​до доброго здоров’я навіть у 90 років

Ми домовляємося зустрітись у неділю по обіді, бо зранку пан Микола йде до церкви. У свої без кількох місяців 90 він запросто вистоює цілу службу. Каже, ноги ще непогано носять, а от спина поболює. Скаржиться, що вже не може долонями дістати підлоги, коли нахиляється вперед, торкаються долу тільки кінчики пальців. Я, втричі молодша, повторюю і собі цю вправу вдома. Із соромом визнаю, що у старенького виходить куди краще.

Під час будівництва електростанції на вул. Залізничній  у Луцьку.  50-ті роки минулого століття.
Під час будівництва електростанції на вул. Залізничній у Луцьку. 50-ті роки минулого століття.

 Микола Ганько добре здоров’я і просто-таки блискучу пам’ять натренував не у спортзалах чи університетах. Він — ​один із тих, хто починав розбудову енергетики на Волині. Абсолютно не пафосний, як то часто буває з першопрохідцями будь-якої галузі, веселун і жартівник. У такої людини й історії всі щирі та «живі». Коли заходить мова про його відмінну фізичну форму, він і тут не забуває про гумор: «Не раз мене рятувало, що я швидко бігав. Тоді як працювали? Раз-раз, рішення прийняв і миттю робиш, туди-сюди одним бігом! Територія підстанцій велика, не було коли прогулюватися. Дивлюсь, як тепер енергетики на лоба щось чіпляють і знімають на відео все, що і як робиш. Єрунда це все! Якби я таким займався, то толку було б мало».

З директором зустрівся в тюрмі

Микола Федорович — ​лучанин, жив неподалік теперішньої «Електротермометрії». Де нині стоїть цей завод, був сінокіс Ганьків. Родина тримала корову, свиней, птаство. У Стиру купалися до самої осені. Коли річка розливалася, вода доходила до порога. Поруч були ставки поміщика Коленка. Місцеві хлопчаки часто крали там рибу. Жила сім’я бідно, навіть на випускний хлопець не мав що взути, вдома були лише німецькі трепи на дерев’яній підошві.

У професію прийшов, «бо ж треба було десь робити». Недалеко, на розі теперішніх вулиць Ковельської та Набережної, стояла електростанція, перша і єдина на той час у Луцьку. Примітивна, на торфі та дровах, але все ж це було підприємство, де платили гроші. Вона у 1947 році й стала першим робочим місцем Миколи. «Пам’ятаю, там усі старші за мене працювали. Після роботи гуртуються на пиво, то і я з ними. Йду додому, засмальцьований, курю «Казбек», гордий такий! — ​сміється. — ​На мосту на Ковельській тоді завжди охорона озброєна стояла, це ж якраз після війни було. І директор наш теж із пістолетом ходив».

Не раз мене рятувало, що я швидко бігав. Тоді як працювали? Раз-раз, рішення прийняв і миттю робиш, туди-сюди одним бігом! Територія підстанцій велика, не було коли прогулюватися.

Через сім десятиліть Микола Федорович розповідає не про тонкощі виробництва, хоча блискуче пам’ятає все до деталей, а більше про атмосферу. Без сумніву, вона глибше залягла у його серці, аніж генератори та дизелі. «Мене якось звільнили з електростанції. А знаєте, за що? Директор мав там подругу, касиркою вона була. Якось приїхав із нею, а я саме чергував на щиті управління і не встав, коли вони зайшли. От і поплатився роботою. Не повірите, але тоді мене захистила профспілка. Прийшли, розпитали, що і як було, і прийняли назад», — ​Микола Федорович аж не вірить, що з усмішкою розповідає тепер цю історію.

З тим начальником Микола зустрівся згодом… у луцькій тюрмі. Тямущого молодого електрика направили туди прокладати проводку. А директор там відбував строк. За амурні справи його запроторив за грати чоловік тої ж касирки, який працював у КДБ. «Что было, то было, Николай», — ​казав. Я ним тоді керував, він штраби бив у стінах під проводи. Не раз через мене його коханка передавала пляшку».

Щиро сміється, коли пригадує, як іноді з колегами зловживали своїм «становищем»: «На вулиці Шопена був ковбасний цех. Їсти хочеться, то щось крутнемо, і гасне там у них. Приходять, просять: гляньте, бо щось світла нема. Ну ми й «глянемо», а вони вже й кусок ковбаси несуть».

Такі «грішки» можна сміливо списати на молодечий авантюризм. Миколі, наприклад, на той час не було і 20 років. Великої серйозності від юнаків годі було чекати.

Колег дивував дієтою та інтуїцією

Зовсім іншим він повернувся до Луцька після служби в армії. Працювати довелося вже на новій, значно потужнішій електростанції на вулиці Залізничній. Паралельно пішов учитися на енергетика, адже розумів, що на інтуїції і природному розумінні речей, як було раніше, далеко не підеш. Закінчив всесоюзний Московський індустріальний технікум. Одразу знайшов застосування своїм знанням, адже на Волинь «прийшла» так звана «велика» енергетика (звичні нам лінії електропередач та підстанції) із сусідньої Львівської області, де починали працювати шахти.

Трохи більш як через десятиліття цей «гігант» став незатребуваним, бо на Волинь прийшла «велика енергетика» із сусідньої Львівщини, де почали працювати перші шахти.
Трохи більш як через десятиліття цей «гігант» став незатребуваним, бо на Волинь прийшла «велика енергетика» із сусідньої Львівщини, де почали працювати перші шахти.

 Миколі Федоровичу випало працювати на її найбільшому осередку — ​підстанції «Луцьк-Південна», що біля теперішнього цукрового заводу. Починав із майстра, допрацювався до начальника. На пенсію пішов аж у 2000 році, встановивши цим негласний рекорд серед колег.

Підстанція стала його другим домом. Знав тут усе до дрібниць. Радів кожній її модернізації, боляче переживав аварії: «Якось пронісся шалений ураган. Був тоді вдома. Як тільки все стихло, накинув куфайку і бігом на роботу (а будиночки для працівників збудували неподалік). А там усе поруйноване, бетонна огорожа і та на землі. Що ж тут голими руками зробиш? Чи то від шоку, чи з цікавості пішли навпрошки подивитися, що ж у місті робиться. Там було не краще… А на підстанцію якраз начальство нагодилося. Влетіло нам тоді, що покинули все і навіть табличок не вивісили про небезпеку. А на що ж їх вішати? Огорожі і тої нема».

Відновили зруйноване доволі швидко, всі працівники переживали і викладались на повну. Микола Ганько, крім того, що швидко бігав, ще й так само швидко приймав важливі рішення, особливо в екстремальних ситуаціях. Цим весь час дивував колег, для яких був і є авторитетом. Деякі й досі підтримують тісну дружбу з учителем, провідують і завжди пам’ятають про дні народження. Один із таких — ​Юрій Леуш, колишній директор Волинських магістральних електромереж, куди входила і «Луцьк-Південна». Те, що спілкуються часто, видно з розмови. Діляться спогадами, проблемами, пригадують дієту від Федоровича: у п’ятницю пити саму лиш воду.

У нього на вечір є ще одна справа: старенький освоїв і регулярно займається скандинавською ходьбою. Це популярний у світі вид спорту, зовні схожий на рух із лижними палками.

Микола Ганько проводжає нас до воріт. У нього на вечір є ще одна справа: старенький освоїв і регулярно займається скандинавською ходьбою. Це популярний у світі вид спорту, зовні схожий на рух із лижними палками. До цього привчив онук Іван, який тепер живе у Польщі і виступає за її збірну з боротьби. «Ходжу приблизно годину, переважно ввечері, щоб люди менше бачили, бо ж сміятися будуть, що таке дід на старості придумав».