Їхні поцілунки сходять первоцвітами
Закохався юнак у Весну. Закохався неспроста. Бідним надто був. Яка ж дівчина назве його нареченим? Подумав: відкрию серце Весні. Вона гарна, ні, прекрасна! Вона ніколи не зречеться моїх почуттів. Даруватиме тепло. Не насміється з безталанної долі. Поклявся сам собі хлопець: допоки житиме, не зрадить своїй вигадці, своїй коханій
Сумувала і раділа Весна. Юнак був таким добрим, вродливим. Але… земним.
А вона… вона була з’явою, чаклункою-невидимкою, якій боги суворо заборонили навіть на мить прибрати людську подобу. Бо існує краса, неземне диво, яке люди можуть бачити тільки душею. В іншому випадку Весна втратила б свою чудодійну силу і залишила б землю у вічному холоді.
Їй так хотілося зробити щось приємне для хлопця.
— О боги, наречіть його Березнем, зробіть його тіло невидимим, а душу — безсмертною, — просила Весна. — Хай щороку він будить землю від зимового сну. А людям дарує радість, закоханість. І хай вони люблять його так, як він полюбив мене. Та чекають його так, як чекатиму на нього я…
— Він буде мінливим, Весно, як люди, — шепотіли небеса мовою вітру.
…Коли падають березневі дощі, це плаче чистими, невинними сльозами Весна. Може від зустрічі зі своїм коханим. А може від того, що незабаром їм знову доведеться прощатися. Боги їм подарували тридцять одну добу щастя і триста тридцять чотири дні розлуки. І так — з року в рік — назавжди…
…А смутки Березня стеляться холодними туманами, випадають весняними снігами. Усмішка засвічує сонце. Він скликає птахів із вирію, аби вони дарували коханій чарівні пісні. Його називають зрадливим. А він ніколи, навіть на пів миті, пів подиху не спізнився на побачення зі своєю коханою…
…Поцілунки Березня й Весни сходять первоцвітами — ніжною окрасою землі.
Ольга ЧОРНА
