Щоб жителі міста не забували, що російська війна скалічила трирічну дитину, київський художник створив мурал.
Дівчинка Мілана з маріупольської 15-поверхівки: «Матусю, ти тепер живеш на небі. Але коли хмари, я тебе не бачу»
Після обстрілу Маріуполя з російських «Градів» покалічену Мілану знайшли на попелищі біля її мертвої матері. Трирічній дівчинці, яка залишилась сиротою, лікарі ампутували ліву ногу
Мілана — особлива. Вродлива, весела, непосидюча — носиться, як комета, сміється. Зовні вона нічим не відрізняється від інших діток: бігає, стрибає, катається на велосипеді… Настільки звикла до протезу, що вважає його своєю рідною ніжкою. Щоправда, ніяк не може зрозуміти, чому в «ніжки» немає пальчиків. «Що ж мої пальчики не народжуються? — питає. — Я ж чекаю-чекаю, а вони сховалися й не виходять».
Просила Путіна ввести в Україну війська і… сама загинула
П’ять років тому у Маріуполі вони з матір’ю потрапили під обстріл росіян.
Ранок суботи 24 січня 2015 року вибухнув «Градами». По мирному району було випущено 120 ракет. Загинув 31 житель міста. Сто вісім, серед них діти, зазнали поранення. Пошкоджені були 22 багатоповерхівки та 37 приватних будинків. Повністю чи частково зруйновані або пошкоджені понад 200 будівель. 27–річна Ольга Абдурашитова загинула, закривши своїм тілом маленьку доньку. Жінка померла від смертоносних уламків ракети залпового вогню «Град», скерованих на місто росіянами, яких вона в соціальних мережах кликала прийти і врятувати Маріуполь від української армії. Дівчинка вижила, але втратила ніжку.
Уже після трагедії блогер Федір Куліков напише у фейсбуці: «Громадянка Абдурашитова у себе «ВКонтакті» просила Путіна ввести в Україну війська. В результаті вони дійсно увійшли…»
— Мілана ходила в садок, а у вихідні з нею сиділа я, — розповідає бабуся дівчинки. — Але в суботу, коли стався артобстріл, довелося поїхати в село до мами. Вона перенесла інсульт і вимагала постійної турботи. У ніч перед бомбардуванням мені наснився страшний сон. Ніби в небі летить літак і горить, а до нашого дому йдуть шеренги солдатів і топчуть чобітьми зелену траву. Того дня Оля взяла Мілану із собою на роботу. Від вибуху «Граду» будівля магазину розсипалася, як картковий будиночок: цегла, вікна та двері обрушилися прямо на них. Крики внучки почув чоловік, який випадково опинився поруч. Він виніс Мілану зі зруйнованого приміщення і відвіз до лікарні.
Почувши цю історію, українці почали збирати гроші на протез для дівчинки, яка залишилася сиротою. Про батька Мілани відомо небагато. Оля познайомилася з ним у Донецьку. Але коли завагітніла, він її покинув. Жінка повернулася в Маріуполь, а чоловік більше ніколи не з’являвся в її житті…
«Мамочко, це тобі!» — від слів дитини дорослі чоловіки, які втратили на війні ноги, заплакали…
Спочатку в лікарні бабусі з онукою було страшенно важко. Дівчинка, переживши трагедію, кричала, кликала маму, боялася спалахів, різких звуків. З Міланою та Ольгою Іванівною почали працювати психологи. Послуги з виготовлення протезу запропонували відразу декілька підприємств Німеччини та Ізраїлю, але вона вирішила довіритися українським спеціалістам — столичному фахівцеві Олександру Стеценку.
— У лікарню постійно приходили люди, приносили домашню їжу, одяг, іграшки, — згадує бабуся. — Адже ми виїхали з Маріуполя практично без речей. Низький уклін від мене лікарям і всім жителям Дніпра, хто розділив наше горе.
— Мілана — особлива дитина! — захоплювався після перших зустрічей із пацієнткою Олександр Стеценко. – Зазвичай дорослі бояться робити перші кроки на протезі, а в трирічної малечі такого страху не було. Тоді я пережив цілий шквал емоцій. Поставити дитину на ноги за такий короткий термін! Заради цього варто жити.
Через образ Мілани хотів передати всю ніжність, доброту та беззахисність дитини.
— Завдяки Олександру Стеценку ми з онучкою зараз мешкаємо в Києві, — каже Ольга Іванівна. – Оренду житла нам оплачує фонд Фріца Кройцера. Олександр Павлович ставиться до Мілани, як до рідної дитини. Коли внучка, стрибаючи, пошкодила ніжку, він за лічені години роздобув спеціальні силіконові підкладки, щоб Мілана могла ходити на протезі. Олександр Стеценко познайомив нас із воїнами–афганцями, для яких робив протези, і хлопці взяли Мілану під свою опіку. Одного разу вони подарували їй повітряні кульки. Внучка відпустила одну в небо зі словами: «Мамочко, це тобі!» І тоді дорослі чоловіки, які втратили на війні ноги, заплакали…
Фріц Кройцер сам залишився без ноги, коли йому було 25 років. Переживши все на власному досвіді, він заснував благодійний фонд, головною метою якого стало збирати кошти в Німеччині для допомоги українським дітям–інвалідам. Дитячі протези потрібно міняти щороку — у міру зростання. 2015–го Фріц помер, але його справу продовжує донька Христина. Вона спеціально прилітала в Київ, коли почула про дівчинку з Маріуполя.
Про дівчинку з іграшковим ведмежатком на руках знає тепер уся країна
— За ці роки ми вже зробили дитині три протези, — говорить Олександр Стеценко. — Бачимо, як вона росте, змінюється. Я дуже сподіваюся, що, незважаючи на пережиту трагедію, важке поранення, психологічні проблеми, Мілана все ж буде щасливою. Головне — вона вижила. І про неї є кому піклуватися…
Щоб дівчинка швидше оговталася від пережитого потрясіння, її просили зобразити все побачене в картинках. Вона намалювала кілька сотень страшних малюнків.
— Я написала мамі, що дуже люблю її, — якось сказала бабусі Мілана. – І шкодую, що часто не слухалася… Знаєш, я сумую за мамою. Дуже-дуже!
— Ніколи не думала, що за допомогою малювання можна вилікувати дитину від такої страшної травми, — говорить Ольга Іванівна. — До речі, саме психолог наполягла, щоб ми з малятком, поборовши страх, з’їздили в Маріуполь, і я показала Мілані місце, де похована її мама. На кладовищі вона присіла біля Олиної могили і сказала: «Здрастуй, мамо! Я знаю, ти тепер живеш на небі. Але коли хмари, я тебе не бачу».
Чи покарані винні? Відразу після обстрілу СБУ затримала місцевого мешканця Валерія Кірсанова, оголосивши його корегувальником артилерії. У червні 2018 року його таки засудили до дев’яти років ув’язнення. Але у серпні 2019–го він вийшов на волю за «законом Савченко» — поки відбувалися судові засідання, термін покарання, який враховує день у в’язниці за два, минув…
Щоб жителі міста не забували, що російська війна скалічила та зробила сиротою трирічну дитину, київський стрітарт–художник Олександр Корбан створив у місті мурал на 15–поверховому будинку. Він намалював уже шестирічну дівчинку з іграшковим ведмежатком у руках. Ця житлова будівля знаходиться на проспекті Миру і тепер так і називається — Мілана…
— Ця малеча вразила мене своєю силою, хоробрістю, любов’ю до життя, — говорить автор муралу. — Через її образ хотів передати всю ніжність, доброту та беззахисність дитини.
Сьогодні Мілані вісім років. Вона ходить у другий клас столичної школи. Бабуся регулярно приводить її в ортопедичну майстерню — дівчинка ж росте…
За матеріалами censor.net.ua, fdu.org.ua, fakty.ua.
