Терпляче спостерігаю за тим мельканням і хочу побачити щось із хорошого майбутнього.
Коли «Носоріг Носорогович» підростає…
Останнім часом я дивуюся з дитячої непосидливості. Головний герой усіх вистав, які щовечора після дитсадка розгортаються перед моїми очима, — найменший син. Його рух, здається, збурює повітря. А як хочеться, щоб воно хоч хвильку побуло без вібрувань!
З ностальгією пригадую, як розважливо й неквапно пересувалася в свої 3 роки нині старша дочка, й тут же повертаю голоблі: порівнювати дітей — зло. Тож терпляче спостерігаю за тим мельканням і хочу побачити щось із хорошого майбутнього. Що ж то буде через десять літ, коли ти, хлопче, вступиш у підлітковий вік, а я — у 50+? Можливо, покажу тобі свій записник на сторінці за березень
2020 року: «Вчу з Ромашиком вірш у садочок до 8 Березня. Замість того, аби повторювати за мною перші рядки («В щічку поцілую, ніжно обійму я…»), він щоразу з усмішкою наближається до мене, щоб поцілувати й обійняти. Від такої імпровізації й від вірша в захваті ми обоє… Загалом він поки що називає себе «Йома», іноді — «Носоріг Носорогович» (вигадав сам). А як питаю, чи будеш їсти, відповідає: «Авзес буду». Приємно, що він підхопив десь «авжеж», дивне для дитячих уст».
Щоб розуміти більше про свого найменшого хлопчика, навіть купила книгу «Синологія. Матері, які виховують синів» психолога–практика Найджела Латти. Таких, як мій, іноземний автор Латта відносить до першої стадії маленького чоловіка (2—6 років). Це вік знайомства зі світом. Батьки — у цьому головні координатори. Серед порад фахівця — веселитися разом із малюком: стрибати, грати у м’яча, підігрувати історіям про драконів (у нас із сином це Гориничі з річки Сапалаївка), будувати намети. Знаю, що не всі тати й мами до цього готові (хоча якщо спробувати, це легко: готуєш на кухні, приміром, і на запитання, що робиш, відповідаєш: «Кашу для динозаврів Коваленків. Дитина аж тане від очікування дива — й наступна її репліка теж буде з казки…). У будь–якому разі (з іграми чи без) наші малі мають почуватися любленими, знати, що дорогі люди (хай іноді й не в настрої) — їхня надійна опора. (Це, зокрема, про недопустимі фрази на кшталт «Будеш не слухатися, то дядькові віддам».)
Хоч-не-хоч мусимо попускати віжки, бо дитині новий досвід потрібен для впевненості в собі. Дозвольте їй ризикувати розумно.
Далі психолог і тато двох синів Латта пише про період «великих хлопчиків» (7—11 років). У цей час наші діти перевіряють на практиці усе, що можуть. Один з моїх старшеньких зараз здивовано хитає головою, коли нагадую, як він забивав у дерево величезні цвяхи й молотком товк просто на городі огірки й гарбузи. Це про те, що коли мамам страшнувато зважитися дозволити малому взятися за щось «доросле», то їх не питають. Хлопцям попередні штанці заборон уже надто тісні. Тож хоч–не–хоч мусимо попускати віжки, бо дитині новий досвід потрібен для впевненості в собі. «Дозвольте їй ризикувати розумно», — пише психолог (що є розумним, зважувати, як завжди, треба самостійно з висоти своїх знань, переконань і стереотипів).
Найважче для мами й тата — це жити так, щоб навіть найнеслухняніший забіяка знав, що батьки на його боці. Не друзі, але готові його підтримати будь–коли. А ще саме у ці роки дитину треба вчити бачити зв’язок між її вчинком і наслідками. Бо чим далі, тим важливіші рішення їй приймати. Про це можна говорити й на прикладах інших. (Я часто показувала старшим синам подію у теленовинах: «Бачите, він поїхав при червоному світлофорі і що наробив!». Чула щось на кшталт: «Мамо, ти вже сто разів це казала». Тож уже підходила з іншого боку: користувалася формою «як тобі це?». Діти 10—11 років, коли чують цікавість до їхніх думок, автоматично вчаться відповідальності. Латта пише: «Хлопчики мають самостійно ходити в школу з 8 літ, залазити на високі дерева, не здати вчасно домашнє й потрапити в неприємності, залишити куртку вдома й промокнути». ...А далі — уже вік підлітка (12—19 років) — і нова наука для них і для нас…
Пишіть, як маєте що додати. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], поштова — є в газеті.
