«На дві хати — троє людей. Ось і все наше поселення» (Фото) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
«На дві хати — троє людей. Ось і все наше поселення» (Фото)

Іван Русинчук: «На такому роздоллі, біля самої Прип’яті, гріх не бути рибалкою».

Фото Олександра ПІЛЮКА.

«На дві хати — троє людей. Ось і все наше поселення» (Фото)

Хутір Ямище, що належить до села Щитинь Любешівського району, колись мав 20 осель. Сьогодні він спорожнів, і тепер вечірньої пори лише у двох будинках світиться вогник

Чи уявляла нобелівська лауреатка, що через 100 років її книжку читатиме поліщучка баба Юля?

Ми їдемо на хутір із щитинським сільським головою Василем Саливончиком. Від Василя Миколайовича уже знаю, хто тут живе. Довго не покидав свою хату Володимир Сільчук, якому 90 скоро виповниться, а на цьогорічну зиму уже син до себе забрав батька («зір почав різко падати, то як самому?»). А ось Юлія Кожевникова, якій за 75, хоч і без милиць не обходиться, а раду собі якось дає. Дочку має в Щитині, то та наглядає по можливості. Бо ж то й вона більш у Польщі, як удома, — ​на життя якось треба заробляти.

З цього вулика-дупла починалася  пасіка Івана Русинчука.
З цього вулика-дупла починалася пасіка Івана Русинчука.

 До баби Юльки й добираємося найперш. Чула від сільського голови, що хата в неї старенька, вже ніби вгрузла в землю. А щоб читач уявив яка вона, то скажу, що навіть руки не треба дуже витягувати, аби дістати до стелі. Хазяйка в кімнаті — ​телевізор дивиться. Зачувши, що хтось до неї прийшов, роздивляється гостей. Голову впізнає:

— То ти Вася? Може, й дочку мою зустрічали дорогою сюди — ​тільки-но вона коником поїхала. Була у мене, води наносила.

Від Василя Миколайовича вже трохи знаю про бабу Юлю (у паспорті вона, до речі, Олена, але склалося, що ніхто її так не кличе). Зокрема, звідки прізвище російське взялося в поліській волинській глибинці. З цього й зав’язалася наша розмова із жінкою.

— Вивчилася я після школи на продавця, — ​розповідає вона, — ​в магазині у Великій Глуші трохи робила, а то ще в буфеті шкільному у Щитині. Та от брат вернувся з армії і якось каже мені: «Що ти тут сидиш? Давай поїдемо на заробітки — ​хоч світу побачиш». І поїхала. Сподобалося, бо ж то компанією завжди вирушали. Якось була на сезоні у Тамбові — ​на цегельному заводі, то там і чоловіка свого знайшла. Отого Кожевникова, прізвище якого й ношу. Заміж вийшла. Привезла його сюди. У 1971-му дочка наша народилася…

Але недовго у заміжжі була жінка. Як каже, любив чоловік випити, а от до роботи тяги не мав. Була думка, що дерева в лісі заробить, і хату собі в селі збудують. Не вийшло нічого з тої затії.

Поки сили є, поки раду собі дають хуторяни, то, як кажуть,  нікуди звідси не рушать.
Поки сили є, поки раду собі дають хуторяни, то, як кажуть, нікуди звідси не рушать.

 — Десь через рік прогнала його, — ​пригадує моя співрозмовниця, — ​і подався він назад до себе додому. А я сама дочку ростила, років тридцять їздила на заробітки. Один раз, як уже дев’ять класів донька закінчила, то брала і її з собою на Тамбовщину. Тоді вона й батька провідала, бо то недалеко було від того місця, де ми робили.

Ще до зустрічі із хуторянкою знала, що вона курить. Більше того — ​у себе перед хатою на грядочці тютюн садить, аби робити самокрутки. Щоб навернути жінку до цієї теми, пропоную запалити. Баба Юля каже, що тютюну свого вже не має. Закінчився — ​«навіть листочка не залишилося».Та як гостинна господиня тут же знайшла пачку куплених цигарок із фільтром. І навіть прикурила й мені запропонувала. Але швидко вловила, що то нам хотілося б мати для знімка екзотичний кадр — ​хуторянки із сигаретою — ​і відмовилася позувати. А вже далі мова про те, що «на сезонах чого тільки не навчишся від тих міських?!» Паління давно стало звичкою, і цигарками рятується жінка, як сама каже, від самотності, бо ж то і в хаті одна, і довкруг нема нікого. Сусіди й ті далеко.

А нашу увагу привернуло інше: рятується баба Юля від самотності ще й читанням. На кухонному столі лежала розкрита книжка, авторка якої — ​італійка, лауреатка Нобелівської премії Грація Даледда. Взявши до рук, побачила, що там твори «Тростини на вітрі» і «Мати». Останній написаний рівно сто років тому. Письменниця, яка жила на острові Сардинія, звичайно ж, і гадки не мала, що через століття її твір читатиме десь на Волинському Поліссі баба Юля.

Судячи з розповіді, в старших літах, коли поїздки по заробітках закінчилися, бо вже нездужала, хуторянка і в сестри у Луцьку трохи жила, і у внуків у Любешові, ясно, що і в дочки в Щитині.

— Але побачила, — ​каже вона, — ​що мені ніде так добре нема, як у своїй хаті. Тож верталася завжди сюди, де вже й вік свій доживу.

«Коли була тут повінь, солдати доставляли продукти на «амфібії»»

Ота друга хата в Ямищах, де вечірньої пори ще загоряється вогник, — ​це обійстя Русинчуків. Подружжя — ​Іван Миколайович і Ольга Федорівна — ​живе тут. Якщо чоловік — ​корінний хуторянин, то його дружина — ​із Видертої Камінь-Каширського району.

Як знайшли одне одного? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

— Іванова мати родом із нашого села. Він приходив до баби — ​так і знайшов мене. Доля занесла на хутір. Коли я вийшла заміж і перебралася сюди, то дуже незвично було. Навіть страшно, бо ж кругом — ​ні душі. Пригадую, свекруха й Іванова сестра, яка зі своєю сім’єю теж якийсь час у батьківській хаті жила, підуть на ланку, то я надворі сиджу — ​жду, поки вони не вернуться. А у 1974 році, як вода велика була, бо ж то Прип’ять біля нас близенько, то ми як на острові жили — ​тільки «амфібією» солдати могли добратися. І продукти необхідні так доставляли на хутір. А у нашій старій маленькій хатині квартирувалися. Як ніч приходила, то, пригадую, спали хто на ліжку, а хто й на долівці-мазанці…

Баба Юля рятується від самоти читанням.
Баба Юля рятується від самоти читанням.

 Ще як і найстарший син народився, то була у жінки надія, що в село вони переберуться. Дерева настарався чоловік, хату склали і мали у Щитинь перевозити — ​ділянку під забудову підшукували. Та вже 1976-й, високосний рік наставав: пам’ятаючи, що це погана прикмета для якихось перемін у житті, вирішили почекати. А там і передумали.

— Тож зайвий клопіт: треба було знову хату розбирати, — ​говорить господар, — ​а в Щитині наново складати. А це ж уже друга половина сімдесятих — ​слава Богу, не той час, що з хуторів зганяли. Цим і скористалися й залишилися ми на своєму Ямищі, яке моя жінка хотіла покинути, а я, якщо по правді, то й ні.

З подальшої розповіді вимальовується така картинка: у дворі осокора росла, на якій лелеки гніздо звили, і не покидали ці птахи обійстя Русинчуків аж до минулого року. На тому місці, де було дерево, тепер лише пеньок товстелезний видніється. Осокора зістарилася і впала від подиху сильного вітру. На той час уже й бузьків там не було. А скільки ж вони подружжю діток принесли? З цього приводу жінка каже:

— Четверо — ​двоє синів і дві дочки виростили ми з чоловіком (на жаль, найстаршого вже похоронили — ​трагічно загинув). Правда, всі порозліталися. І уже онуків, яких у нас одинадцять, інші лелеки приносили. І тепер у просторій хаті, яку на два входи будували з думкою, що хтось із синів чи дочок буде біля нас, живемо удвох.

«Сидиш у хаті і бачиш, як повз вікно козулька пробігла...»

Того дня, коли ми були на хуторі, набігла хмара й падав дощ із мокрим снігом.

— От би ви приїхали сюди навесні, коли все розпускається, цвіте, — ​говорили Русинчуки, показуючи своє обійстя. І ту стареньку хату, де починалося їхнє сімейне життя («тепер там сіно складаємо»), і місце, де росла осокора, на якій гніздилися лелеки, і вулики між деревами біля будинку й трохи далі — ​у ліску, що виріс із самосіву на колишньому колгоспному полі.

У спогадах хуторян — ​їхнє життя, в якому майже за пів століття всього було. І при гасовій лампі жили, бо лише десь у 1980-му світло сюди провели. Але телевізора все одно купили, щоб і у нас було, як у людей.

За пасіку Іван Миколайович взявся років десять тому. Якось заїжджий на хутір чоловік із Малої Глуші, побачивши, яке тут роздолля, сказав, що тут сам Бог велів мед мати. Так з’явився перший вулик-дупло, якого господар купив із бджолами, а потім й інші. Як кажуть, не розганявся, обмежився трьома –чотирма сім’ями, але для себе меду вистачає. На такому роздоллі, біля самої Прип’яті, гріх було б не бути й рибалкою. З приводу цього у господині спогад:

– Ще й я, бувало, з чоловіком на рибу ходила. А її багато було — ​станеш на дно річки, де мілкіше, і чуєш, як у мулі під ногами крутяться линки.

— Вона була за третю для нашої компанії, — ​додає, сміючись, Іван Миколайович. — ​Рибалили ми із швагром чи братом моїм і Ольгу брали. На всякий випадок рятувальним жилетом споряджав її, бо ж плавати так і не навчилася. Я й зараз люблю рибалити. От тільки шкода, що хорошого човна хтось украв. І то десь далеко завіз, бо я пройшов кілька кілометрів берегом і не побачив його. Добре, що мав ще одного. Він старенький, але виручає.

Ось так доводиться  серед лісу відганяти шулік  від домашнього птаства.
Ось так доводиться серед лісу відганяти шулік від домашнього птаства.

 Колись Ользі Федорівні було дуже незвично на хуторі, а тепер вона некомфортно почувається, потрапивши в село, де «хата на хаті стоїть».

— Вернусь сюди, — ​каже жінка, — ​і аж легше дихати.

У спогадах хуторян — ​їхнє життя, в якому майже за пів століття всього було. І при гасовій лампі жили, бо лише десь у 

1980-му світло сюди провели. Але телевізора все одно купили, щоб і у нас було, як у людей.

— Моторчика придбав, — ​розповідає господар, — ​він і крутив генератора. І тоді до нас сходилися інші хуторяни, як до клубу. Тепер одну сусідку маємо, і та далеченько від нас живе. Частіше лис на обійстя заходить — ​тільки дивись, аби збитків не зробив, індиків тільки так може подушити. А, буває, сидиш у хаті і бачиш, як повз вікно козулька пробігла…

Тобто все зводиться до того, що на хуторі є чим помилуватися. Тим і прив’язав він Русинчуків до себе. І, як кажуть наші герої, поки сила є, поки на ногах вони і раду собі дають, то будуть тут. Головне, наголошують, щоб удвох. Бо як хтось один залишиться, то хоч-не-хоч, а доведеться йти до когось із дітей. На тому, щоб дожило подружжя у парі до золотого, а потім і діамантового весілля, і попрощалися ми з хуторянами.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.