Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
11 гривень з першої студентської стипендії

Волинь-нова

11 гривень з першої студентської стипендії

19 березня Ліні Костенко виповнилося 90. Навіть попри тотальний наступ коронавірусу, ця подія точно не залишилася непоміченою українцями. В одному лишень фейсбуці чи не кожен другий пост того дня був присвячений Ліні Василівні. Абсолютно різні люди бажали ювілярці всіляких життєвих гараздів, а ще більше — просто цитували–цитували–цитували її приголомшливі поетичні рядки

Їй пощастило дожити до позначки, до якої великі поети в Україні зазвичай і не наближалися. Це при тому, що в усі часи Костенко була вкрай «колючою» і незручною для влади. І за СРСР (коли її хіба що до буцегарні не запроторили), і вже за Незалежності. Про відмову від звання Героя України і буцімто промовлене нею «Політичної біжутерії не ношу!» вже справжні легенди ходять.

А ще із творчістю Ліни Костенко в мене пов’язаний маленький особистий спогад. У вересні 1999–го я тільки розпочав навчання в Інституті журналістики. І ось на першій лекції з теорії літератури викладач Віталій Федорович Святовець (нині, на жаль, уже покійний) дістав зі своєї потрісканої дерматинової папки тоненьку книжечку й поринув у розповідь про неї.

…Це був роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», який саме тоді — 1999–го — нарешті побачив світ у завершеному вигляді (хоча написала його авторка ще у 1966–1967 роках).

Того ж дня нам давали першу студентську стипендію — 17 гривень. Одержавши їх, я поїхав у книгарню «Знання» на Хрещатику, де й собі придбав «Берестечко». Навіть ціну пам’ятаю — 11 гривень.

Прочитав того ж вечора. А скільки разів повертався до тієї книжки… Бо ж про події середини XVII століття написано — а наче про наше сьогодення!

Ну, от чого варті хоча б ці рядки (колись я навіть процитував їх, ставлячи запитання тодішньому Голові Верховної Ради Володимирові Литвину під час його приїзду на «Козацькі могили» з нагоди чергової річниці битви під Берестечком):

Якби не ті заклепані гусари…

якби не зрадив хаповитий хан…

якби ж він був ощадніший на вдари,

мій кривдами рокований талан!

Якби не дощ… якби не ремст і розбрат,

якби хоч трохи глузду під чуби.

Якби старшини не пішли урозбрід…

якби, якби, якби, якби, якби!!!

А ось ці поетично–топонімічні фрагменти:

Поля й поля. Півонія і півень.

Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.

А де ж мої Немиринці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!

Прочитав того ж вечора. А скільки разів повертався до тієї книжки… Бо ж про події середини XVII століття написано — а наче про наше сьогодення!

***

Он Димер — все димарики й домарики.

Сховалися, либонь, під хвартухи

Мар’янівкам, Мотронівкам, Варварівкам

Іваньки, Андруші і Явтухи.

 

Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.

Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.

Куди не глянеш — Гайворон і Галич.

Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.

Але не була б Ліна Василівна Костенко Ліною Василівною Костенко, якби не завершила свій роман про трагічну історичну поразку українців так, як вона його завершила:

…Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

Telegram Channel