«Слава і респект російськомовним захисникам України. Але…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.76 € 29.17
«Слава і респект російськомовним захисникам України. Але…»

«Ставлення до мови і є тим ідентифікатором, за яким можна визначити справжність громадянина».

Фото з особистого архіву Миколи СИДОРЧУКА.

«Слава і респект російськомовним захисникам України. Але…»

Уродженець села Дідичі Ківерцівського району Микола Сидорчук — ​надзвичайно обдарована і творча людина. Викладач української мови та літератури Городищенського закладу загальної середньої освіти Луцького району, вчитель–методист, відмінник народної освіти, член творчої групи вчителів–словесників району та Національної спілки письменників України. Автор книг мовознавчих етюдів «Зливки золоті» та «Навчатися мови», збірника мовних загадок «Ягідка мови», збірок поезій «День народження дня» (2010), «Спектральний аналіз» (2012) та «Структура крові» (2016). Веде власний блог трудової діяльності https://mykolasydorchuk.blogspot.com/

Як уберегти наш гуманітарний космольот?

Пане Миколо, від головного спеціаліста гуманітарного відділу громади Галини Бакош дізналася, що нещодавно саме завдяки вашим настановам учениця 6–го класу Городищенської школи Аріадна Гуменюк стала переможницею обласного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості. Вітаю!

— Дякую. Сорок років навчаю української, рідної для них мови, учнів звичайної сільської школи — ​з 1981 року в Городищі, — ​скромно говорить про свою роль в успіху Аріадни Микола Васильович. — ​Як учитель намагаюся прищеплювати школярам любов і повагу до нашого слова, проводжу безліч заходів, залучаю дітей до участі в різноманітних конкурсах, зокрема в знаменитому імені Петра Яцика. Тому хотів би повести мову про мову, бо це «моє», те, що стало смислом життя протягом багатьох років.

Кажуть, тему мови «розкручують» політики заради своїх дивідендів та рейтингів…

— Я сказав би, мова — ​вище політики як такої, що домагається реалізації певних інтересів. Не заперечуючи того, що вона і «душа народу», і його «духовне багатство», «найбільше і найдорожче добро», все–таки, перефразувавши відомий вислів, на мою думку, передусім для нас рідна мова — ​це спосіб існування народу, а в наших історичних реаліях найімовірніше — ​спосіб виживання народу. Як тут не згадати слів Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»?! Переінакшуючи слова зі свого давнього вірша про народну пісню, порівняв би нашу мову зі своєрідною машиною часу, гуманітарним космольотом, який «за поколінням покоління до рідного народу доставля!».

«Чому прибиральниці–росіянці під силу вивчити солов’їну, а якомусь вітчизняному високопосадовцю — ​зась!?»

Проте навіть на 29– му році незалежності нашої держави не можемо впевнено стверджувати, що українській мові в ній ніщо не загрожує, чи не так?

— Як не парадоксально, але так. Чи справді ми вже «запанували у своїй сторонці», як про це співаємо, виконуючи славень?! Чи повноцінно, повнокровно зазвучала наша «солов’їна» як державна в парламенті, у ЗМІ, у війську, у сфері спорту, в публічному просторі?! Пригадую, як була шокована моя колишня учениця, коли побувала в Києві й почула, якою мовою розмовляють у головному місті України. А згадаймо, який спротив чинився торік прийняттю Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»! І яку шалену активність проявляють нині деякі політичні сили, аби переглянути, а то й скасувати його — ​чого, скажімо, вимагає нардеп Бужанський зі «Слуги народу»! Доводиться часто чути, що мовне питання розколює нашу спільноту. Та, як на мене, саме вона, мова, й ставлення до неї і є тим ідентифікатором, за яким можна визначити справжність громадянина: чи ти дійсно знаєш та поважаєш мову народу, на землі якого живеш, чи… Питання державності мови якраз і допомагає виявити, «відколоти» всіляких мастей украї­нофобів і об’єднати, згуртувати тих, хто на ділі готовий «душу й тіло покласти за нашу свободу»!

Питання державності мови якраз і допомагає виявити, «відколоти» всіляких мастей українофобів.

Завжди вражало і вражає ставлення до української тих, кому вона від народження не є рідною. Тож у зв’язку з цим мені зараз також згадалась і колишня наша шкільна прибиральниця Тетяна Ковальчук, яка ще за радянських часів дівчиною поїхала за своїм хлопцем–солдатом в Україну, у наше село, із самого Нижнього Новгорода (тоді — ​Горького)! Так–от, корінна росіянка–городянка опанувала українську так, що ще й мене, вчителя, по–доброму «діставала» своїми запитаннями із культури мовлення! І в той же час якийсь новочасний Азаров–Азіров, що стільки часу жив на цій гостинній землі, так безбожно калічив ту державну! Прибиральниці–росіянці, виявляється, під силу вивчити її, а якомусь міністрові чи іншому високопосадовцеві — ​зась! А з іншого боку, як неприємно слухати талановитого українського футболіста Андрія Ярмоленка, що відповідає на запитання журналіста російською, тоді як його батьки вихваляють сина своєю рідною українською! Не знаєш, за кого більше соромно! Тому що саме такі, як цей спортсмен, поповнюють армію російськомовних, що дає можливість нашим недругам спекулювати на цьому: мовляв, дивіться, скільки росіян у тій країні! На жаль, змушений про цю ситуацію констатувати рядками зі свого вірша: «А й досі все трива лінгвочорнобиль: мого народу душу убива радіаційний фон чужої мови!».

Але ж часто російськомовні патріоти поруч з україномовними захищають нас від ворогів на Сході країни.

— Слава і респект їм, але будьмо відверті до кінця: справжні патріоти ті, що люблять свою батьківщину, землю, на якій живуть, з усіма її символами, в тому числі — ​з мовою, бо мова, на мою думку, — ​найголовніший символ держави з–поміж інших, бо українська мова — може, ​найгрізніша зброя у боротьбі з російським окупантом. Тож у своєму домі, у своїй хаті має звучати українське слово, українська мова — ​і на правах хазяйки, а не упослідженої попелюшки! І мало долучатися до акції «Говори українською» — ​по–українськи треба думати, а найголовніше — ​жити і діяти! n

 

Поезії Миколи Сидорчука зі збірки «Структура крові» («Твердиня», Луцьк–2016):

МАМО МОЯ
МОВО!
І СЕСТРО,
І НАРЕЧЕНО,
І ДРУЖИНО!

Усе і всіх у собі

поєднала,

як життя у собі

поєднує!

Врешті ти,

мово,

і сама — ​життя:

проймаєш і пронизуєш

мене,

мов електрика —

провідник,

аж велике слово «мама»

засвічується!

І пірнаю я в тебе,

мово,

як в океан,

в огромі твоєму,

в стихії твоїй,

у повені лексем твоїх

тону–потопаю!

Дарма,

аби лиш як не корабликом,

не плотом,

то хоч скалкою

до берега твого,

що народом зветься,

допливти!

* * *

І ЧОГО ТИ
КИРПУ ГНЕШ,
МІСТО,
ВІД СЕЛА
ВІДВЕРТАЄШСЯ,

не помічаєш

чи знати не хочеш,

сильно городським стало,

забуло, що гОрод і горОд

одного й того ж кореня?!

Забуло, що само від села

походиш,

і не місто, не гОрод ти,

а просто село велике,

тож можеш

не признаватися,

носа вернути,

від села

відгороджуватися,

але чого ти варте

без його

крові донорської?!

* * *

НЕ БУДЬ
СІРЧАНОЮ КИСЛОТОЮ,
СОВІСТЕ,
МАЙ СОВІСТЬ,

душу так

не роз’їдай!

Я розумію:

це робота твоя така,

але й ти мені

поспівчувай,

бо життя –

теж заняття не просте,

бо в ньому

так багато ще

людей,

що камені за пазухою

носять,

аж на дорогу вони

сиплються,

під ноги

звалюються –

спробуй–но

не спіткнутися! 

Найдорожчі люди Миколи Сидорчука: дружина Раїса та внук Любомир.
Найдорожчі люди Миколи Сидорчука: дружина Раїса та внук Любомир.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.