«Бандерівкою не називають, але за дивачку точно мають» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 33.55
«Бандерівкою не називають, але за дивачку точно мають»

Фото svoi.city.

«Бандерівкою не називають, але за дивачку точно мають»

У «столиці» вільної Луганщини — ​місті Сєвєродонецьку — ​вчителька зі Львова Мар’яна Вольська (на фото) організувала «Україномовний розмовний клуб»

Мука´ стала ледь не му´кою

«Не скажу, що на вулицях люди не розуміли української. Але мені прикро було, коли заходиш до магазину і просиш борошна чи цукру, а на тебе дивляться і відверто не збагнуть, чого ти хочеш. Хоча на продукті великими літерами написано, що оце ж воно і є. «Так это же мука´!» — ​Мар’яна Вольська вже майже два роки не може змиритися з реаліями східного регіону. — ​Єдиний заклад у місті, де завжди обслуговують українською, — ​це кав’ярня «Львівський круасан». Звісно, я не претендую на те, що зміню щось у свідомості тисяч людей. Але не спробувати не можу».

Дівчині, яка має педагогічну освіту і завжди була активною учасницею мистецького життя в рідному Львові, цікаво було ознайомитися зі світоглядом та менталітетом українців на Сході. До Сєвєродонецька вона переїхала з особистих причин. Одразу оцінила красу тамтешньої природи, і щиро здивувалася розкладу маршрутних таксі, які їздять тільки до 18–ї години. Адаптовувалася недовго, допомагали комунікабельність і бажання бачити нове. Фах і професію Мар’яна не міняла, працює у школі, але паралельно частку своїх знань та вмінь вирішила вкладати і в старше покоління. З допомогою волонтерської організації «Восток–SOS» заснувала в місті «Україномовний розмовний клуб».

Ідея створення середовища, де можна було б знайомити мешканців із вітчизняною культурою, прийшла з усвідомлення принципової монолітності російської мови. Місцеві запевняли дівчину, що «тут так не розмовляють», говорячи про українську. Насправді ж у тутешніх селах володіють нею. Приїжджаючи до міста у справах, ці люди говорять між собою українською, а з рештою — ​тільки російською. «Мене з наміром проводити таку мініукраїнізацію вважають дивачкою, але бандерівкою — ​не чула щоб називали», — ​усміхається Мар’яна.

«Тут не знають, що таке вертеп»

На перше заняття, якщо його доцільно так називати, прийшли два десятки людей. Креативна львів’янка, яка вивчала і політологію, і культурологію, і релігієзнавство, підібрала неконфліктні теми для обговорення, які й зацікавили, і не відштовхнули можливою тенденційністю. Найбільший інтерес викликали теми з історії України: «З’ясувалося, що в більшості з присутніх була чітка фіксація на теорії Великої Росії, з якої так–сяк виокремилася Малоросія. Було багато відкриттів, дискусій та суперечок. Моїм завданням стало скерувати людей шукати інформацію в українських джерелах і посилатися на факти, а не на думки телевізійних авторитетів та ще й «об’єктивного» північного сусіда».

Креативна львів’янка, яка вивчала і політологію, і культурологію, і релігієзнавство, підібрала неконфліктні теми для обговорення, які й зацікавили, і не відштовхнули можливою тенденційністю.

Незабаром перейшли до більш практичних занять. Пані Мар’яна здивувалася, що тут не знають нічого про вертеп: «Я аж не вірила спочатку. На допомогу прийшли пластуни. Багато людей знову ж таки не відали, що у нас є така організація. А ці гості ще й принесли з собою Вифлеємський вогонь! А потім був власне вертеп. Для багатьох це чи не перший публічний виступ із часів школи. Всі співали колядок, ділилися стравами, які принесли, сміялися і дякували одне одному. Щось схоже було і на святі «Різдво разом», яке у клубі провели торік 25–го грудня. Ця дата чужа східнякам. На запланований час прийшли не всі, хто цікавився, тому думала, що нічого з цього не вийде. Але на середині лекції (ми пояснили, в чому причина розбіжностей у датах і звідки взялося 25 грудня) люди почали масово приходити. Атмосфера була неймовірною!»

І навіть Тарас Шевченко вийшов за межі «Садка вишневого…»

На той час Мар’яна Вольська зрозуміла, що українське тут затребуване і має дуже благодатний ґрунт для проростання. Тому замахнулася на більш серйозну тему — ​Шевченка. Робити абищо не хотілося. За кілька тижнів до події придумала літературний квест. Його ідеєю було виокремити рядки з відомих творів, де автор описує не найкращі риси свого народу, і просить нас не повторювати власні помилки. «Більшість звикла бачити Шевченка у формі «Садок вишневий коло хати», — ​пригадує той захід Мар’яна. — ​А тут виявляється, що поет куди глибший за їхні уявлення, що це таки пророк. Уривки з поем «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» злилися в один сюжет. Певні моменти дійства супроводжувалися кадрами українсько–російської війни. Припускаю, що саме тому відеосюжет, який знімали місцеві журналісти, так і не опублікували».

Після таких практик досить легко «зайшли» й інші серйозні теми. Розмовний клуб перестав бути лише місцем набуття власне лінгвістичних навичок. Це стало середовищем, де кожен мимоволі запитує себе: «Хто я?», «Що я думаю про це?», «Хто такі українці?», «Чим насправді є мова?», «Що означає бути патріотом?» Дехто з учасників приїздить сюди навіть з іншого міста. Кістяк клубу нечисленний, до двох десятків людей. Для більш як стотисячного Сєвєродонецька — ​це краплина в морі, але Мар’яна вірить, що вона є якраз такою, що точить камінь.

За матеріалами gazeta.ua, patrioty.org.ua, forpost.lviv.ua.

«Звісно, я не претендую на те, що зміню щось у свідомості тисяч людей. Але не спробувати не можу».
«Звісно, я не претендую на те, що зміню щось у свідомості тисяч людей. Але не спробувати не можу».

 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.