Два серця зустрілись — а їхнє кохання подарувало вже стільки сердець! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11
Два серця зустрілись — а їхнє кохання подарувало вже стільки сердець!

Батьки і їхні семеро дітей під час весілля доньки Ірини, чоловік якої поповнив велику родину.

Волинь-нова

Два серця зустрілись — а їхнє кохання подарувало вже стільки сердець!

«Гарний знімок, на якому така велика родина. Але який то нелегкий труд — виростити семеро дітей!»

 Наше знайомство з Лідією Миколаївною та Іваном Миколайовичем Смітюхами і їхньою наймолодшою 22-­літньою донькою Оксаною, котра живе ще в батьківській оселі, почалося зі світлини, яка на видному місці в одній із кімнат просторого будинку.

— То ми дочку Ірину заміж віддавали в липні цього року, — ​розповідає багатодітна мати. — ​А взагалі нинішній рік у нас був урожайний на весілля — ​у травні ще й син Вадим женився… Уже шестеро наших дітей мають свої сім’ї. Два сини — ​Вадим і Саша — ​побудувалися по сусідству з нами, а Юля, Оля, Іра й Сергій пороз’їжджалися з рідного села.

Оксана, котра була присутня при нашій розмові, на моє зацікавлення, що б хотіла сказати про своїх маму й тата, говорить:

— Я щаслива, що народилася в такій сім’ї — ​в люблячих і добрих батьків. Переконана, що такої ж думки мої сестри й брати. Мама наша дуже працьовита, все їй треба встигнути. Якщо до лісу йдемо, то вона має найбільше ягід, грибів назбирати. Тато ніколи не сидить без діла. І хазяйство запорає, і в поле, як треба, поїде. А головне — ​те, з якою теплотою вони ставляться одне до одного й бережуть свою любов, даровану Богом. Гарний знімок, на якому така велика родина. Але який то нелегкий труд — виростити семеро дітей! Ми, дочки й сини, вдячні батькам за їхню турботу. За те, що привели нас до Бога. Змалку я ходила на зібрання в Дім молитви. А от коли мені виповнилося вісімнадцять, то у мене був вибір — ​могла стати православною. Але на той час я вже твердо вирішила, що хочу служити Богу якраз у Церкві християн віри євангельської, в яку колись мене привели мама й тато, й прийняла хрещення…

Це зараз, коли дочки й сини повилітали з батьківського гніздечка, у хаті Смітюхів тихо, «аж незвично». Як тут колись було гамірно, тепер тільки згадують, зібравшись великою родиною — ​уже із зятями, невістками. І, звичайно, онуками, яких у бабусі й дідуся — ​23, ще один — ​«у дорозі» (поповнення має бути у найстаршої Юлі, котра з чоловіком ростить десятеро дітей!). Цьогорічної осені такою нагодою був 60­літній ювілей матері.

Ось така сьогодні родина Смітюхів, коли зберуться батьки, їхні доньки й сини, зяті й невістки та 23 онуки.
Ось така сьогодні родина Смітюхів, коли зберуться батьки, їхні доньки й сини, зяті й невістки та 23 онуки.

 «Побачив чорняву дівчину, подумав: «Яка симпатична» — ​й гадки не маючи, що то буде моя дружина»

Іван Смітюх — ​боровенський. Лідія Миколаївна — ​із сусідньої Житнівки. Перший раз він побачив її ще за декілька років до того, як почали зустрічатися й побралися.

— Це було в кінці 1970­х, — ​пригадує чоловік. — ​Я вже в армії встиг відслужити, по «сезонах» поїздити, грошей заробити й машину купити (то були «жигулі», ще перша модель, але в час дефіциту радів і цьому). Якогось дня їхав у Житнівку. Обіч дороги побачив чорняву дівчину, яка йшла навпроти. Подумав: «Яка симпатична», — ​й гадки не маючи, що то буде моя дружина.

Життєва мудрість Смітюхів: попросити пробачення одне в одного, коли виникне якась суперечка, і в любові та злагоді йти далі.
Життєва мудрість Смітюхів: попросити пробачення одне в одного, коли виникне якась суперечка, і в любові та злагоді йти далі.

 

Може, комусь і дивно, що ми всюди вдвох, а нам так добре. Ми звикли до такої нерозлучності.

Одне слово, кинув погляд і поїхав далі. Але, видно, вже все йшло до того, аби вони познайомилися. Детальніше про це розповідає Лідія Миколаївна:

— Я працювала у Камені­Каширському — ​в їдальні ПМК - 70. Вранці прийшла зі своєї Житнівки у Боровне, аби звідти автобусом добратися до райцентру. Рейс же, на який так поспішала, чомусь відмінили. А це ж андропівський час — ​старші люди пам’ятають, що з дисципліною тоді дуже строго було — ​за запізнення могли й покарати. Тож коли хлопець на «жигулях» зупинився й запропонував підвезти, не вагаючись, погодилася.

Це й був Іван Смітюх, який у своїй пасажирці впізнав дівчину, на яку звернув колись увагу, їдучи в Житнівку, і зрадів, подумавши, що, мабуть­таки, не випадкова зустріч. Наближався той час, коли Він і Вона стануть парою. Хоч, виявляється, дівчина за іншого вже збиралася виходити заміж.

— Справа в тому, що в 1982­-му мало бути весілля, — ​каже Лідія Миколаївна. — ​Покликав мене за дружину хлопець, який працював у Камені­Каширському, в РЕСі. Але якось було весілля в родичів у Житнівці, в людей віруючих — ​п’ятидесятників, на яке й мене запросили. Після цього мої плани помінялися. Я в дитинстві трохи ходила на зібрання з бабою й дідом. Чула Слово Боже. А як на тому весіллі побула, то подумала: «Якщо зараз не піду в Дім молитви, то мені призову Божого до покаяння більш не буде». Коли ж вирішила прийняти віру християн віри євангельської, то сказала про це хлопцеві, з яким ми мали одружуватися. Наречений нібито й не був проти. Але коли дізнався про мою умову, щоб і він прийняв цю віру (аби не сталося, що після весілля чоловік, як це буває, не пускає дружину в Дім молитви), то він не пристав на мою пропозицію. Так і розсталися…

19 листопада минуло 38 років від того дня, як подружжя побралося.
19 листопада минуло 38 років від того дня, як подружжя побралося.

 Зате тепер вони були разом на зібраннях із Іваном Смітюхом, який освідчився їй, запропонував руку й серце, і вона відповіла взаємністю. 19 листопада 1983­-го було їхнє весілля. Уже 38 років наші герої у парі.

Читайте також: Волинська прикордонниця стала чемпіонкою світу з вільної боротьби

«Ну що ти її скрізь із собою возиш?»

У хаті батьків Івана Миколайовича починалося сімейне життя молодої родини.

— Я дуже хотів у місто перебратися — ​Ковель чи Камінь­Каширський, — ​вертається спогадом у ті літа Іван Миколайович. — ​Усе агітував Ліду купити десь будиночок. І ми шукали підходящий варіант, та якось не складалося. А в нас уже троє дітей: за сім років, поки жили в моїх батьків, народилися старші дочки Юля, Іра, Оля. «Давай, — ​говорила дружина, — ​щось робити, бо ж уже тісно в кімнаті, яку нам виділили, — ​нема де спати» (в батьківській оселі було ще три моїх сестри незаміжні). І закінчилося тим, що ми в Боровному побудувалися. З допомогою мого й Лідиного батьків, які мали хист до будівничої справи, швидко дім звели. Уже тут з’явилися на світ наші молодші діти: Бог дав ще троє синів і доньку.

У 1990 році почали Смітюхи хазяйнувати на своєму обійсті. Коника тримали, а з часом трактор купили й усе, що треба, аби можна було, не позичаючи в когось реманенту, орати й сіяти, збирати врожай. Бо ж дітей треба було піднімати на ноги.

— Як ми пішли у свою хату, — ​каже Іван Миколайович, — ​то я й корову навчився доїти, щоб не ревла, коли відправлю дружину, наприклад, у лікарню на роди (при батьках простіше було — ​мати чи сестри виручали). І зараз, як треба, то беру дійницю — ​і в хлів.

— Ми роботу не ділимо на чоловічу й жіночу, — ​це вже Лідія Миколаївна додає до слів чоловіка. — ​Можу й дров нарубати, і гній із хліва викинути.

«Не треба — ​я сам», — ​зазвичай так реагує Іван Миколайович на те, що дружина береться за вилка. Але завжди лунає у відповідь: «Ні, я тобі допоможу».

Від чоловіка почула й таке:

— Нам уже не раз односельчани говорили: «Ну що ти її скрізь із собою возиш?» — коли бачили, що ми з Лідою запрягли коника й їдемо підводою в поле. Може, комусь і дивно, що ми всюди вдвох, а нам так добре. Ми звикли до такої нерозлучності.

…Тридцять вісім років тому під час таїнства вінчання пастор давав молодятам настанови, серед яких були і такі: любити дружину (чоловіка), слухатися одне одного, вміти прощати. З ними в душі й живуть Смітюхи. Як сьогодні кажуть, у житті по­-різному буває: можуть і посперечатися — ​не без цього. Але попросять пробачення і в любові та злагоді йдуть далі. Цю життєву мудрість завжди старалися передати й своїм донькам та синам.