«Льопа мать!»  — ​сигнал національного самозречення - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.99 € 32.34
«Льопа мать!»  — ​сигнал національного самозречення

Не говори матом — не будь приматом!

Фото із сайту youtube.com.

«Льопа мать!»  — ​сигнал національного самозречення

Під кінець року, коли в розпалі передплатна кампанія і увага численних шанувальників знову спрямована до «Газети Волинь», хочеться висловити читацьке спасибі редакції за порушення актуальних проблем суспільно­політичного плану та побутової культури. А особливо — ​щодо ставлення краян до рідної мови взагалі і власного мовлення

У зв’язку з традиційною обрядовістю до знакового дня — ​дев’ятого листопада — ​із нерідко інерційним виспівуванням похвали «солов’їній­калиновій», думками мимоволі повертаєшся до серпневої публікації журналістки Тамари Трофимчук про заматючення сучасного життєвого простору.

Ну, нехай уже окремі спиті екземпляри недочоловіків чи прищаві підлітки наввипередки пробують себе на бажану «крутість» їхні «бе» та «мать» через кожне нормальне слово можна списати на особливості віку чи стану. Але — ​якби ж то!

…«Це так прикольно!» — ​ділиться зі знайомою на тролейбусній зупинці ще молода, модно одягнена жінка своїми враженнями про гостювання у сина­приймака. Розповідає, що сват у неї — ​ще той хохмач: любить із внучкою Арішкою по­своєму здороватися: «Привєт, й...б твою мать!». А що мала вже у свої півтора рочку береться говорити, то радо відгукується: «Льопа мать!» — «Це так смішно виходить, ми всі обхахатались».

На зауваження, щоб співрозмовниця говорила не так голосно, у відповідь почулося, що немає чого боятися — ​«хіба, може, якась дурнувата правильна бабця осудить, бо хто тепер не матюкається. І на те нема ради: походи по інтернету».

Чому ж справді немає у нас ради на дике безкультур’я — ​на тотальну словесну агресію? Чи не тому, що дається взнаки звичка по­рабськи терпіти насильство над власною душею і ми розучилися (лінуємося, не хочемо — ​то й не вміємо!) цінувати кращі риси національного менталітету та прадавні гуманістичні традиції у спілкуванні? Сумно, сумно через край, як то співається у відомому шлягері…

Катай мені з хати назад до своїх у Москву разом із їхньою сякою-перетакою матір’ю! Не роби роду гАньби!

А ще буквально століття тому, до прикладу — ​на Волині, і освічений, і пересічний малописьменний люд поголовно жахався з «московських матів» (так і говорилося!) та гостро зневажав поодиноких охочих ним послуговуватися. Якось літня сусідка згадувала, що її дідусь запам’ятався односельцям в образі зразкового батька через історію взаємин із довгоочікуваним із царського війська сином. Наслухавшись за кілька днів брутальних лайок «по матушкі», глава родини мусив указати на двері: «Катай мені з хати назад до своїх у Москву разом із їхньою сякою­перетакою матір’ю! Не роби роду гАньби!». Із вчорашнього москалика по тому — ​мов рукою зняло. Село ще довго переповідало той сюжет як незмінний урок дітям. Якби згадувана Арішка зростала Орисею чи Яринкою, то могла б тодішнім ровесникам тільки позаздрити.

До слова, тепер матюками прийнято означувати всю нецензурну лексику загалом, бо ж родовим гніздом для неї послужила таки матірщина. І сахалися її наші й не далекі ще предки насамперед через паплюження сокровенного для українців імені матері. Про те, що категорично засуджувалося хамське ставлення до найріднішої людини, свідчить і потужна мемуаристика від знаних інтелектуалів, і вітчизняна белетристика, і зафіксована у фольклорі народна мудрість…

Втім, ідеалізувати давню звичаєвість теж не годиться: упродовж віків функціонував у нас цілий арсенал прокльонів ну дуже вже негуманного змісту. Відомі серед них і побажання матері (недруга чи кривдника!) — ​«А згори ж твоя мати!», «Трясця твоїй матері!», «Вирвало б твою ма» тощо. Але про ґвалтувальну наругу над родоначальницею (нехай і з ворожого племені­роду) йтися не могло. Що б там не було, всеукраїнський орієнтир у сприйманні слова «мати» одвіку формувався так, як його окреслив незабутній Тарас, — «великеє, найкраще слово».

Що матюк родом не наш, а таки москалюк, свідчить і сама його етимологія (походження від «мать»). Переповідають, що ще коли ми велися на дружбу з Москвою, там на Шевченківському вечорі трапився промовистий конфуз. При звучанні зі сцени кінцівки «Наймички» публіка зайшлася реготом. Замість глибинного материнського болю, коли в перекладеному тексті наймичка майже змертвілими устами шепотіла «мать, мать, мать…», російські вуха вчули матірну лайку. Що й казати: ми — ​таки «не адін народ».

То коли ж усім миром візьмемося по­справжньому дорожити власною самобутністю та всіляко протистояти ворожим технологіям розкладання українського «Я», його переінакшенню, переробці на чужий копил? Чи ж не час — ​надто на тлі трагічних кровопролитних реалій — ​послідовно відрікатися і від матюків як підступної зброї самознищення? Для гідних свого народу кожен, а не лише один день на рік, має бути Святом Рідної Мови! Бо ж — ​«Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди» (Т. Шевченко). 

Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений вчитель України, лауреат обласної публіцистичної премії
ім. Полікарпа Шафети

Читайте також: «Хто цього уй**ка випустив?»: український футболіст грубо облаяв одноклубника (Відео 18+)


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.