Курси НБУ $ 40.30 € 43.76
Дружина любешівського старости не мала чобіт навіть для фотографії

Як бачимо, 112 років тому родина найвищого державного посадовця з невеликого містечка на Поліссі не розкошувала.

Фото Ісака СЕРБОВА.

Дружина любешівського старости не мала чобіт навіть для фотографії

На цих світлинах із далекого 1912 року любешівський староста Іван Полікарпчук із дружиною Мар’єю, а також – Мар’я з донечками. Фотографії – унікальні: вони є свідками історії більше, ніж столітньої давнини, містять багато етнографічної інформації! На жаль, фотограф не вказав на світлинах імена дівчат

Староста – гарний, молодий. У свитці, підперезаний крайкою, і в солом’яному капелюсі. Взутий у чоботи. На грудях – офіційний жетон старости. Ось так виглядав у Російській імперії на початку ХХ століття найвищий державний посадовець невеликого містечка.

Його дружина і діти на фотографії – усміхнені й життєрадісні. У світлому святковому вбранні. Всі – з пацьорками і хрестиками на грудях. Мама – у старовинному головному уборі, який тепер у наших краях уже не зустрінеш.

На жаль, не обійшлося без прикрої помилки. Адже світлину, що посередині, надрукували з перевернутого негатива. Тому ліва сторона виявилася правою і – навпаки. Це помічаєш одразу, якщо звернути увагу на двері, бо на фотографіях вони відкриваються в різні сторони. Через цей ляпсус шлюбне кільце в жонатої жінки замість правої руки виявилося на лівій.

 Любешівський район складає виразну етнографічну межу поміж дреговичами і древлянами. Тут вже зовсім інший тип людей, інший побут і своя особлива, м’яка та співуча мова, трохи схожа до південно-руського діалекту. 

Аналізуючи фотографію зліва, можна зробити висновок, що староста отримував невелику платню, бо жив бідно. Будинок у нього – дерев’яний, ще й не старий (бо світла деревина), але, подивіться, які в ньому кустарні двері й завіси на них. На кращі, напевно, бракувало грошей? Господар у чоботях, але вони вже старенькі й потерті. Це добре видно, якщо світлину збільшити. Якби були кращі, тоді взув би їх для фотозйомки. 

Права рука вкрита ранами й мозолями. Тобто, крім службової діяльності, староста мусив займатися підсобним господарством.

Дружина Мар’я і менша донечка на усіх фотографіях – босоніж. Старшенька взута в туфлі. Але на збільшеній фотографії видно, що великий палець лівої ноги виглядає з дірявої «обувки».

Отже, несолодко жилося тоді нашим краянам, якщо навіть дружина та дорослі діти старости не мали добротного взуття. Та і в нього чоботи – добряче підтоптані.

Мені можуть заперечити, мовляв, то – інсценізовані фотографії, і етнограф захотів сфотографувати сімейку старости босоніж. Та – не думаю.

Шкіряне взуття тоді й справді було дуже дороге. Пам’ятаю, моя бабуся Агафія розповідала, як молодою, ще «за Польщі», ходила ґрунтовою дорогою з хуторів на танці в село Горки. З дому дівчата виходили в постолах, а в селі одягали туфлі або черевики. А повертаючись із танців, знову перевзувалися в свої постолики.

Книга «Білоруси  у фотознімках Ісака Сербова 1911–1912» побачила світ  у Мінську в 2013 році.
Книга «Білоруси у фотознімках Ісака Сербова 1911–1912» побачила світ у Мінську в 2013 році.

 Отже, ходити босоніж змушувала не якась там наша особлива поліська ідентичність, а біднота. Звичайно, босоніж приємно походити по пісочку або травичці. Так ходили в хаті й по подвір’ях у теплу пору. Але босоніж не дуже то й походиш у лісі (наприклад, пасучи корів чи заготовляючи дрова), у болоті (заготовляючи сіно) чи в полі – по стерні. Мої батьки ще також ходили деякий час у постолах, а мені вже не довелося. Хоча декілька разів приміряв і постоли, й онучі.

Та повернемося знову до фотографій. Вони належать видатному білоруському етнографу Ісаку Абрамовичу Сербову (1871–1943). Фотографував він у Любешові влітку 1912-го під час наукових експедицій по тодішній Білорусі у 1911–1912 роках за завданням Північно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства у місті Вільно. Тоді територія Любешова та його околиць входила до складу Пінського повіту Мінської губернії

Російської імперії. Оригінали фотографій зберігаються у відділі рукописів Вільнюського університету (Литва). Вони виконані зі скляних негативів. А опубліковані світлини у книжці «Білоруси у фотознімках Ісака Сербова 1911–1912», яка побачила світ у Мінську в 2013 році у серії «Енциклопедія раритетів». Уклала книгу кандидат мистецтвознавства Ольга Лобачевська. Вступне слово – президента білорусі олександра лукашенка.

У книжці вперше опублікована колекція із 442 оригінальних фотознімків із власноручними підписами автора. Світлини виконані у 47 населених пунктах, у тому числі, у Любешові (31 знімок), Березній Волі (3), Залізниці (2) і Пожозі (2 знімки).

Ісак Сербов так описав свою мандрівку нашим краєм: «З Нобеля я піднявся уверх по Стоходу до Любешова; звідси навідав навколишні поселення: Деревок, Березна, Угриничі, Залізницю і Пожог. 

Любешівський район складає виразну етнографічну межу поміж дреговичами і древлянами. Тут вже зовсім інший тип людей, інший побут і своя особлива, м’яка та співуча мова, трохи схожа до південно-руського діалекту.

Зробивши знімки і записи, я направився далі сухопутцем на р. Стир у м. Пагост». На жаль, у книжці немає фотографій із Деревка і Угринич, де побував етнограф. Невідомо, він взагалі не знімкував у цих селах чи світлини просто не потрапили у цю книжку.

Як для свого часу, то якість фотознімків – відмінна. Адже фотосправа в наших краях тоді тільки зароджувалася. Вірогідно, що перші фото у нас, на Любешівщині, зробив саме Ісак Сербов. Сам фотоапарат тоді був досить громіздким, а світлини коштували дуже дорого.

* * *

А давайте-но спробуємо знайти нащадків Івана Полікарпчука, щоб вони, як у дзеркалі часу, несподівано зустрілися з ним (роботящим, молодим і красивим) через століття! Врахуйте, що прізвище його з часом могло трансформуватися у Палікарчик чи Полікарчик. Телефонуйте в редакцію газети «Волинь».

Смт. Любешів.

Петро КРАВЧУК, краєзнавець.

Читайте також: «Волинський ансамбль отримав найвищу нагороду на фестивалі на Закарпатті».

Реклама Google
 

Telegram Channel