На адресу рубрики “Любить! Не любить!” надходять часто листи від дівчат, про яких одним словом можна сказати: “розчаровані”...
На адресу рубрики “Любить! Не любить!” надходять часто листи від дівчат, про яких одним словом можна сказати: “розчаровані”. Перше кохання — перші почуття без взаємності і розпач. І вже життя втрачає смисл, бо здається, що попереду — нічого хорошого. А якщо ще й зрада... Тоді в листах зустрічаються страшні слова, що вже “жити не хочеться”. Особливо багато таких листів весняної пори. Коли ось-ось оживе все в природі і потягнеться пагонами до сонця, людське єство особливо хоче ніжності, тепла, взаємних почуттів. А якщо цього нема, якщо він, здавалося б, один-єдиний, пішов до іншої, — тоді і виливаються на папір із зболеної душі такі рядки: “Я б, можливо, і не писала листа, якби не моє розбите серце. Зустрічалася я з хлопцем два з половиною роки, але “чорна кішка” перебігла дорогу, і все пішло шкереберть. Він почав обманювати мене, ходив до інших дівчат. Позаочі говорив таке, що не кожна б йому пробачила. А я пробачала, бо любила. І він цим користувався. Я любила і люблю його не через те, що в нього є машина (як думають батьки цього хлопця). Просто є таке велике почуття “любов”... * * * “Як тяжко згадувати все те, що вже залишилось у минулому. Але з кимось поділишся своїм нещастям і стає легше на душі. Всі мої переживання — через нього. І так уже більше трьох років. Все було добре до того моменту, аж поки він не запропонував вийти за нього заміж. Це було трохи несподівано. Я навчаюсь тільки на першому курсі університету. Тому й сказала, що не треба поспішати — можна й так зустрічатись, взнати краще одне одного. Ці мої слова він сприйняв як відмову, і невдовзі заявив, що має іншу дівчину. Ніби щось обірвалось в мені. Найболючіше, що ми так і не розлучились зовсім — час від часу зустрічаємось. Можливо, я відвернулась від свого щастя, і в своїх стражданнях я сама винна?”. * * * “Мені 20 років і, як у кожної дівчини, в мене був хлопець. Так, був. Зараз ми з ним не зустрічаємось. І сталось це через мене. Одного разу він сказав мені слова, які мріє почути кожна дівчина: “Я тебе люблю”. Від такого освідчення було радісно, і в той же час страшно. Я боюсь близьких стосунків. Думаю, що коли ця близькість станеться, він покине мене, і я страждатиму... Зараз ми іноді бачимось, і коли він гляне на мене — я відчуваю себе винною. І тоді мені хочеться підійти до нього і сказати, що між нами все буде добре, як і раніше. А, залишившись наодинці із своїми думками, я переконую себе, що правильно повелась. І не перестаю задавати собі питання: “Чому я боюся серйозних стосунків?”. * * * “Після того, як ми розлучились, я згадую наші зустрічі і думаю, що ти просто не сприймав мене всерйоз. Для тебе я була маленькою дівчинкою, яка ще не знає, що таке кохання. Так, я справді ще недосвідчена і юна. Але в свої 15 років я покохала тебе, і тепер на серці рана, яка болить і болить. І все через те, що ти мені зрадив...”
Деякі листи, уривки з яких тут процитовано, закінчуються зверненням до наших читачів: мовляв, може, хтось порадить, як загоїти душевну рану. Я вирішила переадресувати це запитання психологу обласного центру соціальних служб для молоді Вікторії Чуповій. Чергуючи на телефоні “гарячої лінії”, вона не раз чула цей розпач дівчат, які не можуть вийти з життєвого, як їм здається, тупика. — Мене вражає, — говорить Вікторія Юріївна, — коли дівчина бачить недоліки хлопця, з яким зустрічається (чи зустрічалась), багато що в ньому їй не подобається, і все ж каже: “Я не можу без нього жити”. Людина формується з дитинства. На те, якою вона виростає, має особливий вплив атмосфера в сім’ї, спілкування з друзями. І змінитися вона може тільки тоді, як захоче цього сама. Ти ж тільки можеш пристосуватися до мінусів і змиритися з ними. Ось і вирішуй, чи готова ти до цього. Про це і говорю дівчині, яка звертається із своєю проблемою в нашу службу. Перші почуття без взаємності, перші розчарування іноді сприймаються юними особами як “кінець світу”. І тоді треба “проговорити вголос свою проблему”, і вона не буде така нестерпно болюча. Коли тобі сімнадцять років, то ще все попереду. І хлопець, який не відповів тобі взаємністю, а то й зрадив, просто — не твій. “Він не достойний мене” — ось в цьому треба себе переконати. — Вікторіє Юріївно, ви сказали таку фразу: “Треба проговорити вголос свою проблему”, тобто вилити душу. Хтось це робить, пишучи листа в редакцію, який починається або закінчується рядками: “Розповіла, і мені легше...”. Хтось набирає телефон вашої служби. Багато таких, хто шукає у вас допомоги? — Звичайно. Нам телефонують, до нас приходять. І відразу скажу, що робити це можна, не соромлячись своїх проблем. Не треба думати, що тут сидять дорослі тьоті і дяді, яким можуть здатись смішними переживання юних дівчат чи хлопців. Тут не скажуть: “Не забивайте дурницями собі голову, а вчіться”. Психолог вислухає і постарається зрозуміти. Для кожної людини її проблеми — найголовніші. У п’ятирічного хлопчика хтось забере іграшку — і це вже для нього проблема. У шістнадцять—вісімнадцять літ такою проблемою є перше кохання, перші почуття, з якими непросто справитись. Звичайно, психолог не дасть готового рецепта — він лише допоможе розібратись в ситуації. Теоретично покаже, який може бути кінець того чи іншого варіанта. Наприклад, дівчина каже, що з хлопцем, який пішов від неї до подруги, вони часто сварились, коли зустрічались, що в нього багато недоліків. І в той же час запитує: “Як його повернути?”. Якщо логічно міркувати, то цього й не треба робити. І хочеться такій юній особі підказати, що верх має взяти здоровий глузд. Бо, як я вже говорила, людину не можна змінити, її треба прийняти такою, якою вона є, або відмовитися від стосунків з нею і не шкодувати про це. Кожен має прийняти сам рішення і відповідати за свої вчинки. Не може бути бездумного: “Я так зробила, бо мені так порадив психолог”. — Судячи з листів, які надходять в редакцію, особливо боляче переживають дівчата зраду... — Зраду будь-яка жінка переживає важко, незалежно від віку. І завжди треба проявити толерантність, вислухати її. Хоч ми працюємо в основному з молоддю, але телефонують нам на “гарячу лінію” і старші жінки. Їм хочеться “вилити душу” і тоді стає легше. Крім цього, вони намагаються розібратись, чому так сталось, чому він пішов до іншої? Насамперед не треба себе в чомусь звинувачувати (“Це в мені щось не “так”, раз він мене розлюбив”). Таке “самокопання” ні до чого доброго не приведе — хіба що до депресії. Те, що сталось, вже сталось. І вихід один — поставити, як кажуть, крапку і жити далі, не повертаючись до болючої теми. У юних дівчат реакція інша. “Мені хлопець зрадив — я не хочу жити”, — ось такий зустрічається максималізм. І в цій ситуації треба, перш за все, втішити юну особу — вивести з критичного стану, з того “кутка”, в який вона сама себе загнала. Зрада — це ще зовсім не кінець життя. Як співається в пісні: “Невідомо, кому пощастило”. — Коли я читаю листи дівчат, то роблю для себе приємний висновок: як і в шістдесяті-сімдесяті роки, так і сьогодні ще є та романтичність у кращому смислі цього слова. Як, на ваш погляд, чи не взяла верх прагматичність нашого часу над почуттями? — З цього приводу скажу таке: “Я була приємно здивована, коли зателефонував хлопець, якого дуже хвилювали стосунки з дівчиною (ми звикли до того, що свої страждання сильна стать не демонструє). Це і є якось мірою відповідь на ваше питання. А ще я одного разу випадково почула розмову групи молодих людей. На вигляд — такі собі “круті” хлопці, яких хіба що “бакси” і розборки цікавлять. Але коли один з них сказав: “А, може, вона мене не любить?”, то я зробила мимоволі собі висновок, що за зовнішньою оболонкою, може, надто грубою, — душа з її переживаннями. ... І як підтвердження того, що страждають не лише дівчата, ось лист нашого постійного читача В., як він підписався: “Тетяно, можливо, це безглуздо, освідчуватися тобі на всю нашу область, і все ж я хочу це зробити. Про мої почуття ти якось сказала: “Це просто симпатія”. Якщо ти читаєш ці рядки, то знай, що я тебе люблю, що завжди підтримаю тебе і допоможу.” І постскриптум: “Таня, я тебе люблю навіть незважаючи на те, що в тебе є інший”. Катерина ЗУБЧУК.
