«Я ще здужаю і до Києва дістатися, щоб громаді допомогти» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.27 € 29.72
«Я ще здужаю і до Києва дістатися, щоб громаді допомогти»

Волинь-нова

«Я ще здужаю і до Києва дістатися, щоб громаді допомогти»

Так відреагував 95-річний Яків Потапович Чуль із села Ворона Ковельського району на запитання про те, де бере він сили їздити до Луцька, оббивати пороги чиновницьких кабінетів, відстоюючи інтереси земляків

«І церковна книга мій вік підтверджує…»

На четвертий поверх нашої редакції Яків Потапович піднявся сходами, не нарікаючи на відсутність ліфта. Бадьорий, активний чоловік, якого язик не повернеться назвати стареньким дідусем. А каже, що давно «розміняв сотку».

Може, тому й тримаюся, що завжди в русі. То за клуб «воював», тепер — ​за сільський магазин. Біда тільки, що зір уже підводить.

— Літ я собі не добавляв, у паспорті ​точна дата народження — 23 жовтня 1922 року. І метрику мав, і церковна книга мій вік підтверджує, сам у Рокитниці в храмі її бачив, — ​розвіяв наші сумніви статечний відвідувач. — ​Може, тому й тримаюся, що завжди в русі. То за клуб «воював», тепер — ​за сільський магазин. Біда тільки, що зір уже підводить.

23 жовтня 2017 року Яків Потапович відсвяткував 95-літній ювілей.
23 жовтня 2017 року Яків Потапович відсвяткував 95-літній ювілей.

 Розмовляє Яків Потапович гарною літературною мовою, має на диво добру пам’ять, чудовий слух, викладає думки чітко і ясно. Тож гріх було б не розпитати його, як вдається у досить поважному віці залишатися у формі. Чоловік скромно віднікується:

— То колись я скрізь встигав, і на роботі, і вдома. Раніше мав добре хазяйство, але уже два роки як коня мусив збути. Добре, що перед тим навозив собі дров на кілька зим. І на городі вже не робив торік. Діти кличуть, щоб до них ішов жити. Дочка — ​у Любешові, син — ​ближче, у сусідньому селі. Обоє — ​вчителі за фахом. Але я сказав, що поки даю собі раду, буду у своїй хаті. Десять років тому жінку поховав, звик уже бути сам.

Слово за словом — розговорилися. Розповів Яків Потапович, що замолоду мусив набідуватися. Ріс у незаможній селянській родині. Довелося пройти Другу світову. Не було ще й 22 років, як забрали в армію, завезли у Татищево на Саратовщині, де багато хлопців–західняків у 1944–му погинуло. Звідти — ​на фронт. Брав участь у звільненні Прибалтики, на території Пруссії був поранений –13 осколків дістали хірурги у госпіталі з його тіла, в тому числі й з ока.

Повернувся з війни додому, а там — ​згарище. Не було коли про себе думати. Згадує, як цілий рік мордувався, аби звести хоч якусь хатину. Був грамотним, хоч у польській школі вчився, але міг писати й українською, тому взяли у сільраду секретарем. Час був такий, що з усіх боків смерть підстерігала. Посеред зими куля влучила в стріху — ​знову все згоріло, мусив другий раз житло зводити.

— Як колгосп організували, пропонували мені, щоб ішов бригадиром. Але то треба було б із начальством щодня горілку пити, через те я й не схотів. Скільки то людей спиртне згубило! Я алкоголем ніколи не зловживав, може, тому й зберіг трохи здоров’я, — ​припускає наш співрозмовник. — ​Після поранення мав інвалідність, тяжко робити не міг, тому доручили завідувати клубом. Я його у селі й збудував. То — ​моє дітище. Боліла душа дивитися, як приміщення руйнувалося. З трудом, але добився, щоб у Вороні відремонтували заклад культури.

«За Польщі медицина була дорогою, але й тепер лікування —не дешеве»

— Я не мав ще й 10 років, як батько осліп. Продав більш як гектар поля, щоб лікувати очі. Виручив усього 200 злотих, бо уклав із покупцем таку угоду, що я з часом зможу при бажанні викупити ту землю. У Ковелі за Польщі приватний лікар Яворовський брав 6 злотих за прийом, у лікарні треба було платити трохи менше. Виявили у батька катаракту і скерували його на операцію до Львова. Із гміни виділили невелику допомогу на квитки на потяг. Вирішили, що супроводжувати незрячого повинен я, бо дитячий білет — ​удвічі дешевший. Досі пам’ятаю, якого страху набрався у Львові на вокзалі, повертаючись додому. У касі сказали купувати квиток за повну вартість, а грошей не було. Мав на ногах дрепи із дерев’яними підошвами, біг за вагоном, аж земля стугоніла, — ​усміхається пан Яків.

І ніяких інших особливих секретів довголіття не маю. Знаю одне: хто до всього байдужий — ​той старість пришвидшує. Шкодять здоров’ю і лінощі, злість, ненависть, заздрість.

Зір Потапові Чулю лікарі повернули. Операція з видалення катаракти коштувала майже як три корови, 200 злотих — ​було мало. І знов виручили у гміні, доплатили з коштів платників податку. У Ковелі прооперованому підібрали окуляри, тож чоловік згодом навіть до читання пристрастився і сина навчив любити книги.

— На жаль, через глаукому я тепер погано бачу. І допомогти мені лікарі не можуть. Призначили кілька препаратів — ​спеціальні очні краплі, але в аптеці ніхто на мої пільги інваліда війни не зважає. За Польщі медицина була дорогою, однак і тепер лікування не дешеве, — ​поскаржився Яків Потапович.

На запитання, чи часто доводилося йому лежати у лікарнях, розвів руками:

— А на кого ж мені було хазяйство кидати?

Згадав чоловік, що за Польщі малим два дні був у стаціонарі в Ковелі, бо кір дав ускладнення. Вдруге — ​у госпіталі лікувався після поранення.

А тепер, за словами ветерана, йому ніколи дослухатися, що й де болить, щодня клопочеться громадськими справами. За це чоловіка земляки шанують. Згадує Яків Потапович, як торік відзначав своє 95–річчя. Квітів йому принесли стільки, що й у два оберемки не вмістилися. А ось про свою формулу здоров’я наш співрозмовник каже так:

— Рух людині на користь. Не полінуюся десять разів до Луцька приїхати, здужаю ще й до Києва дістатися, щоб громаді допомогти відновити роботу сільського магазину. Часом питають, як я харчуюся, якого режиму дотримуюся. Не це головне. Ніколи не був до їжі вибагливим, можу сам собі якусь просту страву приготувати. І ніяких інших особливих секретів довголіття не маю. Знаю одне: хто до всього байдужий — ​той старість пришвидшує. Шкодять здоров’ю і лінощі, злість, ненависть, заздрість. А я люблю бути серед людей, мені цікаво, що буде завтра, і хочеться, щоб життя наше ставало кращим. Для цього й не шкодую сил. Ото і є, напевне, головний секрет довголіття.