Померли зі словами: «Слава Україні!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.91 € 33.15
Померли зі словами: «Слава Україні!»

Пам’ятна дошка повстанцям на місці страти.

Фото Олександра ФІЛЮКА.

Померли зі словами: «Слава Україні!»

Про двох українських повстанців — ​Антона Мельничука та В’ячеслава Новосада, ​які були страчені у Луцьку в січні 1945 року, — писали вже не раз. Проте, переглянувши кримінальні судові справи хлопців, вдалося знайти нові подробиці їхніх біографій. Сьогодні пропонуємо життєпис Антона Мельничука

СТАВ ПОВСТАНСЬКИМ ЗБРОЯРЕМ

Народився він у 1920 році в селі Бужани нині Горохівського району. Мав ще двох молодших сестер — ​Софію та Ольгу. На момент арешту Антона вони проживали разом із матір’ю Меланією Степанівною. Батько на той час уже помер.

Антон закінчив 4 класи школи. Невисокий рівень освіти видають підписи повстанця на багатьох документах. Так, в анкеті заарештованого він підписується «Міелничук А.», у постанові про обрання запобіжного заходу та ордері на обшук — ​«Міельнічук А.», а під протоколом допиту від «Міельничук А». Здобув спеціальність слюсаря і фахівцем, видно, був непоганим.
У 1943 році до Мельничука підійшли його односельчани Федір Костюк та Олександр Заєць і запропонували ремонтувати повстанцям зброю, на що той погодився. Антон отримав псевдо Сам. За його власними підрахунками, він полагодив 
35 гвинтівок, 1 кулемет Дегтярьова, 2 автомати та 1 пістолет.

Наприкінці літа 1944 року Антона мобілізували в Червону армію і направили у Рожище. Там зібралося близько 1200 чоловік, яких повели у напрямі на Володимир–Волинський. У лісі колону обстріляли повстанці. Частину супроводу вбили, призовники розбіглися, а дехто перейшов в УПА, як це зробив Мельничук із товаришами. Їх відвели в загін, записали дані і відпустили, наказавши з’явитися в потрібне місце через два дні. Проте повстанців хлопець там уже не знайшов (а може, й не шукав — ​із протоколу допиту не зовсім зрозуміло) і став переховуватися.

10 вересня до нього прийшли Вітровий та Славко і запропонували піти в УПА, на що Антон погодився і знову став ремонтувати зброю. Отримав псевдо Ростик. Полагодив 7–8 гвинтівок, 3 автомати та 2 кулемети. Оскільки добре справлявся з обов’язками, то через три тижні його призначили ройовим. До складу його роя входив Федір Степанюк, решту він знав на псевда: Пилипенко, Герасименко, Дмитро, Грізний, Міхал, Василь. На озброєнні мали автомат, ручний кулемет та гвинтівки. Рій входив у чоту Вітролома сотні Базаренка. За даними Мельничука, на початок серпня 1944 року в Берестечківському районі було 218 повстанців, потім їх розбили, і чисельність вояків скоротилася до 85.

Зібрав рій, і ми зайняли оборону. Я схопив кулемет, але випустив тільки одну чергу, бо його заклинило.

 

ПІСЛЯ АРЕШТУ ВТІК ІЗ ЛЬОХУ

Далі надамо слово самому повстанцю.

«Я зі своїм роєм їздив за гарматою, яка стояла у ржищівських болотах. Для цього мобілізував коней у жителів Широкого (нині Горохівського району. — ​Авт.) Гармату привезли у сотню. Коли везли, то жителі Широкого повідомили, що в Олекси Красюка є гарматне мастило, яке було необхідне нам для змащування гармати. Але Красюк відмовився його дати. Проїхали з півкілометра, зупинилися відпочивати і вирішили спалити хату Красюка. Для цього відправили чотири чоловіки (я зі свого роя відправив Герасименка).

Через три дні я взяв Федора Степанюка, Василя та Міхала і поїхав в ліс біля села Бужани, де знаходилася друга гармата, яку також доставили в сотню.

Коли привезли гармату в сотню і прилягли відпочивати, то черговий повідомив, що почалася облава. Я зібрав рій, і ми зайняли оборону. Я схопив кулемет, але випустив тільки одну чергу, бо його заклинило. Ми відступили в село Барилів (нині Радехівського району Львівської області. — ​Авт.) З боку повстанців втрат у цьому бою не було.

У жовтні я вийшов на зв’язок з чотовим Вітроломом, який перебував у лісі. Там нас оточили бійці Червоної армії, і ми стали прориватися з оточення. При прориві було убито 13–14 повстанців. Я побачив, що становище безвихідне, і заховався у схрон. Бійці Червоної армії помітили нас і наказали вилазити. Але з нас, шести чоловік, ніхто не виліз. Тоді солдати кинули гранату. Двох повстанців убило, а я та ще троє повстанців здалися. Мене привезли в Радехів і посадили в льох. Там був отвір, забитий дошками. Я їх зірвав і о 9–й годині вечора втік. Пішов у село Брани, де перебував у свого знайомого в схроні до моменту затримання», — ​розповідав Ростик.

Судова справа Ростика досі зберігається в архіві УСБУ у Волинській області.
Судова справа Ростика досі зберігається в архіві УСБУ у Волинській області.

 На суді Мельничук додав ще одну деталь до епізоду зі спаленням хати: він сказав, що коли хлопці полізли на горище (вочевидь, шукати мастило), то Красюк вистрілив із гвинтівки — ​і «наші бандити» втекли. Після цього й було прийнято рішення спалити хату. Чому цього немає у протоколі допиту — ​хтозна. Чи то хотів виправдати свої дії в очах радянських суддів, чи  спочатку просто упустив цей момент.

 

ДЕЯКІ ДЕТАЛІ ЗІ СПРАВИ РОСТИКА

Взяли його у криївці в Бранах. Він мав при собі гвинтівку та 15 патронів. Оце й усі дані про арешт. Як, хто доніс — ​ця інформація не потрапила на сторінки справи.

Постанова на арешт Антона Мельничука датована 23 листопада 1944 року. Її виписав оперуповноважений відділу боротьби з бандитами Берестечківського РВ НКВД у Волинській області молодший лейтенант держбезпеки Єкимов. Начальник Берестечківського РВ НКВД лейтенант держбезпеки Попов та начальник УНКВД у Волинській області полковник держбезпеки Яковенко погодили цей документ.

Того ж дня, 23 листопада, — ​постанова про обрання запобіжної міри — ​утримання під вартою. Самому арештованому постанову оголошено 21 грудня 1944 року, про що свідчить його підпис.

Хоча в анкеті Мельничука, заповненій тим же Єкимовим, датою арешту вказано 22 листопада. Проте є ще один документ із найранішою датою. 18 листопада черговий Берестечківського РВ НКВД лейтенант міліції Роговий у присутності міліціонерів Богатова та Носова провів особистий огляд затриманого Мельничука і склав відповідний протокол. А згадані постанови на арешт виписували заднім числом.

Лише 18 грудня Єкимову виписаний ордер на арешт та обшук Мельничука, а 21 грудня старший оперуповноважений відділу боротьби з бандитизмом УНКВД у Волинській області лейтенант Попов підписав постанову про прийняття справи до розгляду та початок розслідування щодо Мельничука та ще двох осіб (пізніше розслідування щодо них виділили в окреме провадження).
Перший допит датований 21 листопада (з доповненням від 28 листопада), останній — ​21 грудня. За цей період був допитаний товариш і підлеглий Мельничука — ​Федір Степанюк, якого використали як свідка.

Особистий підпис та відбиток пальця Мельничука.
Особистий підпис та відбиток пальця Мельничука.

 

ВИРОК І СТРАТА ПЕРЕД ВОДОХРЕЩЕМ

26 грудня 1944 року старший оперуповноважений ВББ УНКВД по Волинській області лейтенант держбезпеки Панов виписав постанову про пред’явлення звинувачення. 16 січня відбулося виїзне судове засідання Військової колегії Верховного суду СРСР. Головував генерал–майор юстиції Романичев, членами засідання були підполковник юстиції Дубінін, майор юстиції Прокопович, секретарем — ​полковник юстиції Козлов. Участь брав і заступник військового прокурора Львівського військового округу підполковник юстиції Руденко.

Вирок був таким: «Мельничука піддати смертній карі через повішання. Майно конфіскувати. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає і негайно виконується». Вирок виконано в Луцьку 18 січня о 13.30.

Як відомо, про страту повстанців писав відомий письменник Анатолій Дімаров, який на той час працював у редакції газети «Радянська Волинь». Завдяки старовижівському краєзнавцю Миколі Шаясюку збереглися неопубліковані досі спогади вчительки із села Мизове Надії Жолинської, які він записав.

Надію та ще п’ятьох мизівських дівчат, які були на вчительських курсах з жовтня 1944 року по січень 1945–го, примусово послали на страту бійців УПА. «Коли вішали на базарній площі бандерівців, також якийсь тип спостерігав за нами, студентами, чи не плачемо, бо картина була жахлива. Не буду тепер описувати, бо як згадаю все те, то мурашки по спині…» — ​писала Надія Жолинська.

Після здобуття Незалежності справу Антона Мельничука, як і багатьох інших, переглянули. У 1997 році у висновку щодо архівної кримінальної справи Мельничука т. в.о. військового прокурора Західного регіонального управління, полковник юстиції Леонід Лузан (пізніше він дослужився до звання генерал–майора, займав посади військового прокурора Центрального та Західного регіонів, набув елітне житло в престижних районах Києва та Львова) написав: «Матеріалами справи доведено, що Мельничук своїми діями вчинив шкоду воєнній моці Союзу РСР, його державній незалежності, зокрема в складі стійкої озброєної групи бойовиків УПА брав участь у боях із підрозділами Червоної Армії, в нападах на мирних громадян, руйнуванні комунікацій, а тому притягнутий до кримінальної відповідальності обґрунтовано». Хто б сумнівався.