Лист жінки з будинку престарілих - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.84 € 31.41
Лист жінки з будинку престарілих

«Якщо шукаєте надійну людину, приходьте до мене».

Фото youtube.com.

Лист жінки з будинку престарілих

Я ніколи не хотіла бути комусь тягарем. Не згадуватиму про своїх племінників, в котрих уже є діти і яким я віддала квартиру, де мешкала перед тим, як оселитися тут. Я сама захотіла її залишити. А що б ви зробили на моєму місці?

Мені 82 роки. Не надто стара, але залишатися одною вдома вже не могла. Часом я забувала прийняти ліки, а іноді не могла зранку вийти з дому, аби сходити в магазин. І тоді вирішила: будинок для престарілих, де я змогла б жити з приємними людьми мого віку. Все державне, гарантоване, не треба застеляти ліжко, готувати їжу й комусь заважати.

Залишити свій дім було нелегко. Одна річ це сказати, інша — ​зробити. Але зрештою я таки наважилася. Деякий час не могла зовсім спати: меблі, сервіз, посуд, фотокартки на стінах, запахи, гомін, каструлі. Коли вони завжди поруч — ​здається, це нормально, їх не помічаєш. Але коли ці речі вже не належать тобі, тоді це відчуваєш.

Якщо нема нікого, хто згадує вголос твоє ім’я, ти можеш мати все — ​але почуваєшся так, ніби не вистачає повітря. Закінчиться тим, що я і його забуду?

Тут мені не погано. Годують. Чесно кажучи, їжа не завжди якісна й інколи просто «прийнятна». Чистота. Тут навіть є гарний сад. Теоретично, адже коли мій стан здоров’я погіршився, без сторонньої допомоги туди піти не можу. Зрештою, немає особливо на що нарікати, якщо не зважати, що коли перебуваєш тут, усередині, все життя починає перекручуватися. Те, що було колись нормальним, стає неможливим. Спробуйте, якщо не вірите.

Час. Досить скоро ти забуваєш, який сьогодні день, тому що всі дні стають однаковими. Ти живеш так, ніби вже нема чого чекати. Навіть телевізійних програм. Тому що по телевізору є одна програма для багатьох людей і кожен хоче дивитися в цей час іншу.

Речі. Нема нічого складного в тому, аби купити нову батарейку для радіо, носовички, фруктовий сік чи журнал. Зараз всі ці звичайні речі я отримую лише коли час від часу до мене приходять племінники. Але вони мешкають далеко і я не хочу їм зайвий раз обтяжувати життя.

Окуляри. Тут усе стає проблемою, і в цьому нема нічиєї провини. В мене зламалися окуляри, вони впали зі столика. І минуло багато тижнів, перш ніж я знайшла, хто міг би зі мною піти до лікаря замовити нову пару.

Ім’я. Якщо вже казати всю правду, найважче пережити той факт, що ніхто протягом днів, тижнів не називає мого імені. Ти можеш мати все, але в таких випадках почуваєшся так, ніби не вистачає повітря. Закінчиться тим, що я і його забуду?

Тому я сказала собі: треба щось змінити.

Але що здатна зробити я? Можу стати подругою. Вірною. Так. Якщо шукаєте надійну людину, приходьте до мене. Мені цікаво те, що відбувається в світі, сподобалося б слухати ваші розповіді. Я сказала собі: «Година часу». Вашого та мого. Аби стати друзями, щоб мати на кого покластися. Перед обличчям самотності.