Курси НБУ $ 26.23 € 30.54
«Людоньки, навіть якщо це не мій син — врятуймо його, бо то ж наш солдат…» (Відео)

До цієї символічної могили приходила Антоніна Василівна, щоб наговоритися з Ігорем, наплакатися...

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Людоньки, навіть якщо це не мій син — врятуймо його, бо то ж наш солдат…» (Відео)

Антоніна Білокурова через 30 років почула про свого Ігоря, який зник безвісти під час війни в Афганістані

Забрала тисячі життів, а ще більше покалічила

У чорному пеклі війни в Афганістані обірвалося життя 70 волинян, ще троє зникли безвісти. Один із них — Ігор Білокуров із села Велика Глуша Любешівського району. Він пропав 9 квітня 1988 року в провінції Кандагар. Тобто за 10 місяців до того, як радянські війська почали виводити з Афганістану. Зараз чоловік живе у провінції Балх, у племені туркменів. Має ім’я Амріддін. Цього солдата, скажемо так, бо поки що остаточно не з’ясовано, хто він, знайшла геофізична експедиція, яка займається пошуком водоносних пластів в Афганістані. Після спілкування і з’явилася версія, що це Ігор Вікторович Білокуров.

На фотознімках Ігор такий молодий.

 

Із відео, яке можна побачити в інтернет–мережі, зрозуміло, що чоловік не розмовляє ні українською, ні російською мовами. Він прийняв іслам. У нього нема ніяких документів, навіть афганського паспорта. Повернути його на Батьківщину непросто, оскільки Посольства України в Афганістані нема. Тож, щоб звільнити солдата, який 30 років тому пропав безвісти, треба почати з виготовлення документів, відкрити таджицьку візу і тоді летіти в Україну, де його можуть упізнати. За вирішення цієї проблеми взялися члени експедиції, котрі й натрапили на заручника, Спілка ветеранів Афганістану. Бог має допомогти у цьому — почути молитви найріднішої людини — матері Ігоря Антоніни Василівни. У ці дні жінка пережила і радість, і неймовірне хвилювання, коли серце доводилося підтримувати краплями. Це ж 30 літ не було звістки про сина.

«Це ж позор не вернутися в частину, стати дезертиром»

Перед поїздкою у Велику Глушу подумалося, де ж то таке прізвище Білокуров узялося на Поліссі? З цього і почалася наша розмова з матір’ю Ігоря, яка вже багато років живе самотньо.

— Мій чоловік Віктор — росіянин. Народився він у Дебальцевому Донецької області, трохи жив на Запоріжжі, вчився в Ялті, потім — у Львові. А доля ось як розпорядилася — направлення на роботу одержав у Велику Глушу. Він у мене аптекарем був. Як я вийшла за нього заміж, то теж стала Білокуровою. Двох синів ми виростили з чоловіком. Ігор народився в 1963–му, Віктор — на три роки молодший.

Не може втриматися Антоніна Василівна від сліз. 

 

А вийшло так, що залишилася мати сама. Старший син пропав безвісти, молодший живе в Білорусі. Як тільки розвалився Союз, за словами жінки, перебрався із сім’єю в Іваново, бо вдома не було ніякої роботи. Там дві внучки — дві вчительки. У 2004–му поховала чоловіка.

Ігор Білокуров у формі солдата Радянської армії і в одязі моджахеда.

Ігор Білокуров у формі солдата Радянської армії і в одязі моджахеда.

 

Про Ігоря жінка не може говорити без сліз:

— Дуже спокійним і скромним був. Син не пив і не курив. Він мав дівчину. Все говорив: «Мам, вона найгарніша у світі». Але шляхи молодих людей розійшлися. Після школи вступив у профтехучилище в Луцьку — вчився ремонтувати автомобілі. А одержавши диплом, поїхав на роботу в Запоріжжя, на завод, де «Таврії» робили. Звідти його і в армію забрали. Строкова служба пройшла у Чехословаччині. Після армії приїхав додому і влаштувався у Луцьку на підшипниковий завод. Але Ігорю дуже подобалася військова форма, тож хотів вивчитися на офіцера. Тому–то пішов служити у військову частину 71176 міста Володимира–Волинського — був начальником продовольчого складу. І ось 1987 рік. Як пригадує жінка, син не відразу сказав, що потрапив на війну. Уже в дорозі писав матері: «Мене відправляють за кордон, в одну із азіатських країн». На її запитання — «То, може, ти в Афганістані?» — запевнив, що ні. Але якось молодший син Віктор розкрив таємницю, яка мала берегти серце матері, і сказав, що Ігор якраз на війні.

Двадцять літ нема сина, то що ще чекати? І 10 років тому я поставила пам’ятник. Прийду до нього, посиджу біля свого синочка, виплачуся, наговорюся і так мені тоді легко…

Через рік служби в Афганістані, восени 1987–го, на жовтневі свята, Ігор приїхав додому у відпустку.

Серце матері пече невгамовний біль за сином.

 

— Я ж бачила, що він такий знищений, — каже Антоніна Василівна. — І до нього з такими словами звертаюся: «Синку, не йди більше туди». Я вам чесно признаюся, що так казала. А він мені на те: «Мамо, як ти сміла таке подумати?! Це ж позор — не вернутися в частину, стати дезертиром!» І поїхав. Так хлопців виховали у школі: «Хто, як не я».

Вирушив Ігор на службу в кінці 1987–го. Ще декілька місяців дуже часто листи матері писав, ще й нумерував. І ось Антоніна Василівна зауважує, що довго нема звістки від сина. Тоді вона пише начальнику частини, де служив Ігор. Відповіді не одержала. На цьому не заспокоїлася — до міністра оборони послала лист: «Де мій син? Уже місяць не маю від нього звістки».

Ось таким мама Ігоря й запам'ятала.

 

— І приходить мені повідомлення, — каже жінка, — що «9 квітня 1988 року ваш син пропав безвісти». Служби я не замовляла. Усе виглядала сина, надіялася, що він повернеться. Та ось, коли вже минуло 20 літ і ноги стали відказувати, то подумала я: як поставлю пам’ятник, то хоч онуки квітку яку покладуть. Та й буде могила, матиму куди прийти до сина. Так я вирішила. Може, і не права була. І наш батюшка відмовляв мене від цього. Тоді я владиці Ніфонту зателефонувала, і він сказав: «Як тобі серце підказує — так і роби». А що серце підказує? Двадцять літ нема сина, то що ще чекати? І 10 років тому я поставила пам’ятник. Прийду до нього, посиджу біля свого синочка, виплачуся, наговорюся і так мені тоді легко…

«Блага звістка прийшла мені на Благовіщення»

Уже декілька разів по селу Велика Глуша був поголос, що Ігор знайшовся, а вона, Антоніна Василівна, нібито не признається. Коли про це зайшла мова, жінка каже:

— Та чого б не признавалася? Я б кричала, що син мій знайшовся. І от недавно родичка Галина Ганіч подзвонила і сказала, що її діти (вони були якраз на сезонних роботах) побачили в інтернеті прізвище Білокуров. Йшлося про те, що солдата, який безвісти пропав в Афганістані, знайшли. Ті діти і скинули відео. Це було якраз перед Великоднем — на Благовіщення. Ось така мені блага звістка прийшла. А я ж не дійду сама. Дзвоню племіннику Льоні: «Іди ти, може, впізнаєш того солдата». Пішов він. Цілу ніч усією сім’єю дивилися те відео, а на ранок приходить і каже: «Деякі риси обличчя сходяться з Ігоревими». На телефоні своєму показав мені знімок того солдата. І я не зразу признала — борода чорна, а ми всі руді. Довго вагалася. А потім подумала, що це 30 років минуло, то й не дивно, що так змінився Ігор. Тепер йому було б 55.

У цьому альбомі життя сина.

 

Телефонував мені і той геолог, який шукав воду в Афганістані. Це до нього підійшли місцеві люди і сказали, що є в полоні російський солдат, який пам’ять втратив. Через перекладача з ним розмовляли, бо не по–нашому він шваргоче. А коли запитали, хто він, звідки, то почули слово «Волинь».

Жінка, розповідаючи це, гірко плаче і каже:

— Допоможіть. Ви, журналісти, їздите до мене, пишете для сенсації. Але якби ж то на тому не закінчилося — якби якось паспорта виробити тому солдатові. Нехай і не мій це син, але ж то наш солдат — поможімо йому, врятуймо. А матір якось знайдемо.

Портрет сина став для Антоніни Василівни теж іконою.

 

Антоніна Василівна показує листи, які їй писав Ігор, медаль «За відвагу», якою син був нагороджений. Читаємо: «Здрастуй, мамо! Пишу тобі третій лист. Відповіді від тебе поки що не було. Сьогодні 16 грудня. Завтра буде рівно місяць, як я поїхав з дому. Нібито все у мене нормально. Тільки скучнувато за вами — за відпустку так розслабився, відвик від служби…», «Висилаю наклейку–троянду. Ти її приклей над дзеркалом–трюмо — так, як я робив, буде гарно… За мене не переживай. Живу я добре. Пишеш, що приходив дядько з Невіра (син його служив разом з Ігорем. — Авт.), то ти скажи, що все благополучно. Зараз така пора тут — готовність техніки треба забезпечувати. Тому і не пишуть хлопці — нема часу на листи…». Датовані ці листи 8 лютого, 24 січня. Вітав Ігор маму із жіночим святом —

8 Березня…

Антоніна Білокурова всі ці десятиліття зберігає синові нагороди і речі...

 

Прощаючись з нами, Антоніна Василівна дала нам номери телефонів тих людей, які взялися розв’язати непросту проблему повернення додому солдата Радянської армії, який пропав безвісти 30 літ тому. Телефоную найперш Аллі Маркович. Жінка — родом із Великої Глуші. Зараз живе у Києві. Як тільки вона почула, що знайшли солдата — очевидно, Ігоря Білокурова, то відразу поговорила по телефону з його мамою, підтримала. А вже у нашій розмові я дізналася, що пані Алла має зв’язок із геофізичною експедицією, яка і натрапила на солдата, зокрема Андрієм Кадуном. Вона пообіцяла Антоніні Василівні, що як тільки Ігор повернеться в Україну, то зустріне його в аеропорту Борисполя і привезе додому.

А вже сам Андрій Кадун сказав:

— До повернення Ігоря Білокурова долучилися Спілки афганців України, Волині. Ось зараз я йду у консульський відділ Міністерства закордонних справ — треба з’ясувати, яка то процедура цього повернення, як якнайшвидше зробити паспорт. Я впевнений, що нам усе вдасться. Дуже хочу, щоб Ігор Білокуров повернувся додому і обійняв свою маму.

А як цього хоче Антоніна Василівна!..