Курси НБУ $ 26.23 € 30.54
Дощ усередині

Волинь-нова

Дощ усередині

Вже так давно хотілося плакати – і ніяк не вдавалося. Не йшли сльози. Що, помудрішала і заспокоїлася? Мабуть. Тільки чому сьогодні знову їй хотілося плакати?

Він приніс шоколадний тортик (купив зі знижкою, бо закінчувався термін придатності).

І навіть молодої картопельки приніс (ну, так, це теж виявилося недорого).

І на курку була акція – на гарну курочку–гриль, тож половиночку взяв і купив...

 

А їй хотілося,

щоб він покинув метушитися на кухні.

Щоб його не розпирали гордощі від власного самозадоволення – он, який газда, 

щоб...

Їй перехоплювало подих від власних бажань –

ними до крові стерла душу, 

ними кидала у нього, як останню гранату,

їх так терпляче, 

терпко і боляче

виношувала, гамувала,

а нині 

не змогла вже сказати: 

хочу, щоб ти мене обняв,

просто – притулив до себе.

 

Вона знову не сміла висловитися,

через те 

стала задихатися,

пішла в кімнату, 

сіла коло відчиненої кватирки,

вдихала, 

дихала,

і так хотіла плакати...

– Тобі що, погано?

– Так!

 

«Чому їй вічно погано, коли я хочу зробити свято?» – ця думка куснула його в плече, але він струсив її – відчепися. Був задоволений собою і життям. Все нині буде смачно – і так, як він хоче.

 

«Чому мені вічно погано, особливо коли він намагається зробити свято?» – ця думка вкусила її так боляче, що жінка аж похлинулася повітрям і закашлялась. Стало тісно–тісно в грудях, і сльози вже густо затарабанили – але там, усередині, і вона мовчки сиділа коло вікна і слухала дощ – один стрибав по підвіконню, а другий – у ній всередині, тарабанив по нутрощах, чи то по вухах, чи по нервах, чи то бавився серцем її та чимось іншим у її організмі. Яка, зрештою, різниця – просто вона плакала дивним внутрішнім потоком.

 

– А тортик будеш? – спитав, доївши курку.

«Ввічливий, уважний, питає, дбає», – бичувала себе докорами. Яке ж ти стервисько, ти ж не будеш їсти торт, бо вже пізня година, ага, ха–ха, це ти йому хочеш зіпсувати свято…

– Ні, хіба попробую у тебе шматочок...

– А торт класний, я такий–от мокрий люблю.

 

Що ж тебе так мучить, жінко?

Він уже спить під муркотання телевізора.

Він спокійний, упевнений і знає, чого хоче.

Їй перехоплювало подих від власних бажань – ними до крові стерла душу, ними кидала у нього, як останню гранату…

А ти стільки років метаєшся у тій самій глибочезній колії, робиш якісь відчайдушні спроби – вистрибнути, вирватися, побачити інше життя.

І ніяк не віриш, що ви обоє – колеса одного воза, і міцна основа над вами тримає обох у таких самих глибоких коліях.

І це – рятунок.

І це – твердий напрямок, дорога.

І це – приреченість і карма.

 

А всі вибрики твої – тільки руйнують віз...

І не віриш, не віриш,

і болиш, і слухаєш отой дощ усередині,

і знову намагаєшся вистрибнути – колись, можливо, зміниться ґрунт, і вдасться... 

 

А ще знаєш, що можеш від тих спроб покотитися відламаним колесом –

не потрібним нікому...

 

І знову віриш–не віриш–і болиш –

і слухаєш отой дощ 

усередині,

 

бо просто стільки років – любиш свого чоловіка?

Любов ДОЛИК, інтернет–видання «Поетичні майстерні»