Не бачать нот, але співають серцем

Усе почалося з тихенького «Ти сієш зерна доброти, Пречиста Матінко Маріє…»

З невеличкого храму–каплички Святого Георгія лунає злагоджений спів. То хор незрячих зібрався на співанку. Не одразу прочиняю двері, хоч і домовилася про зустріч. Стою, вслухаючись, щоб збагнути, чим особливий спів незрячих, і розумію: вони нікуди не спішать, живуть тут і зараз.

…Лідія Дороніна не бачить мене, але усміхається. Вона в цьому колективі від дня створення. А почалося все з паломницької поїздки товариства сліпих у Старочорторийський монастир, що у Маневицькому районі, яку організував покійний владика Ніфонт.

— У перерві між службами сіли ми на лавочку — ​так було лагідно на душі — і тихенько почали співати «Ти сієш зерна доброти, Пречиста Матінко Маріє», — ​пригадує пані Лідія. — ​Отець Олександр Мазурак тоді почув нас і каже: «А давайте організуємо хор незрячих». Отак з його ідеї все й почалося…

Спочатку на репетиціях вони співали тремтячими голосами, мали все запам’ятати, бо не можуть читати нот. Нічого не знали й про службу Божу — ​вчилися, як поводитися в церкві, із захопленням відкривали для себе те, що ми бачимо і не розуміємо через духовну сліпоту…

Як регент знаю, що сліпу людину навчити церковних піснеспівів дуже важко, але ми це зробили. У них є мотивація ходити на службу Божу о 6.30, бо відчувають свою потрібність. Родичі, які їх супроводжували, таким чином теж приходили у храм.

Юрій Симончук, голова Волинської спілки УТОСу, розповідає, що головне завдання товариства — ​навчити людину, яка не бачить, жити в пітьмі. І коли 2003  року владика Ніфонт освячував Волинський навчально–реабілітаційний центр незрячих, зав’язалася тісна дружба між ними та єпархією. Владика влаштував для них у Свято–Троїцькому храмі в Чорторийську спеціальну службу з коментарем. Уперше тоді ці особливі люди осягнули красу монастирської служби, аж сяяли радістю, співали. Отець Олександр, сам надзвичайно співочий священик, тоді й озвучив свою ідею митрополиту — ​створити хор незрячих, а вже через тиждень запросив їх на репетицію.

— Раніше сліпі співали під церквою, на ринках, а тепер от у храмі, — ​радіє Юрій Симончук, бо щонеділі у кафедральному соборі Всіх Святих землі Волинської вони виконують ранню літургію. — ​Дорога до церкви — ​це та дорога життя, яка потрібна кожному. Моя теж була особлива, — ​пригадує керівник УТОСу. — ​Якось 11–річним побував у Почаєві, а через місяць поранився і втратив зір, від безвиході тоді мене врятувала Божа Матір. Потрапив в інтернат, був ображеним, зухвалим, навіть казав, що ні в що не вірю, але Господь простив і просвітив. Мовляв, не будь дурний до решти, трохи думай, що говориш, — ​жартує чоловік басовитим голосом. — ​А в оцьому ось хлопцеві (підводить до мене наймолодшого, Олега) владика одразу щось особливе запримітив, бо благословив його вступати в семінарію.

Дивуюся, як же незрячий юнак там учився, а він спростовує:

— Методів багато, аби бажання: шукав озвучені комп’ютерні програми, лекції записував на диктофон, а після семінарії ще й на богослов’я в Ужгородський університет вступив. Живу в Нововолинську, то в Низкиницькому монастирі співаю, а часом на підмогу сюди приїжджаю по–дружньому.

— Наша особливість, що ми співаємо спокійно, неспішно, душевно, — ​вступає в розмову Лариса Форманюк. — ​Усе в храмі має читатися зрозуміло, щоб людина могла вдуматися в слова.

У повній темноті мандрують світом, бо хочуть бути повноцінними

…Хтось із них має навіть музичну освіту, як–от Орест Кацюба, який співав у професійному хорі й капелі бандуристів у Львові, а вже як прийшов сюди на Великдень 2013–го, так і залишився, а хтось тягне на слух.

— Я й сам дуже люблю співати, — ​пояснює отець Олександр Мазурак, чому взявся працювати з незрячими, — ​але як став священиком, то довелося тільки слухати хор. Часто бував в УТОСі з духовними бесідами, тож знаю цих людей, а тут ще й почув, які вони голосисті, тому й виникла спонтанно така думка. Владиці сподобалася моя ідея: мовляв, добре, збирай людей, виконаєте колядки на благодійному концерті. Ми хвилювалися, а коли виступили, то просто на сцені владика оголосив: «Ось перед вами хор незрячих, цієї неділі вони співатимуть на архієрейській службі». Що ж робити? Часу було обмаль, ми вивчили ектенію «Господи, помилуй!» Починали з шести чоловік, потім ще долучились, двоє нещодавно відійшли у Вічність. Як регент знаю, що сліпу людину навчити церковних піснеспівів дуже важко, але ми це зробили. У них є мотивація ходити на службу Божу о 6.30, бо відчувають свою потрібність. Родичі, які їх супроводжували, таким чином теж приходили у храм. Було важко починати, бо церковний спів не такий, як світський, — ​треба ще й молитися, ми й цьому вчилися. Прислухалися одне до одного, на співанках вистукували склади, на який рахунок яку ноту треба протягнути. Вивчили навіть по кілька розспівів — ​чотири «Іже херувими». На сьогодні це чотириголосий хор на рівні професійного і навіть має переваги: якщо незрячі завчили разом вступати після мого «І», то увага їхня не розсіюється. Хвилювання пройшло, тепер це для них — ​насолода. А я наспіваюся з ними у соборі Всіх Святих землі Волинської, а тоді їду на службу в Свято–Георгіївський храм. Часом заміняє матушка чи отець Ігор.

Розумієте, вони хочуть бути повноцінними. Здається, нащо їм подорожувати, все одно нічого не бачать. Ні, вони відчувають серцем, слухають, як описуєш їм храм, його красу. Ми співали у Михнівському, Зимненському, Чорторийському монастирях, у Почаївській та Києво–Печерській лаврах, брали участь у фестивалі професійних хорів у Києві, привезли навіть приз глядацьких симпатій, молилися у Сімферополі біля мощей Луки Войно–Ясенецького, покровителя незрячих, у Благовіщенському соборі Харкова вшанували ікону Озерянської Богоматері…

…До речі, від цього образу колись отримав зцілення письменник Григорій Квітка–Основ’яненко… В ранньому дитинстві він втратив зір. Якось із матір’ю поїхав уклонитися цьому образу. Мати довго молилася, а Гриць несподівано відчув, як поволока з очей спадає, а з сяючої золотом ікони на нього дивляться очі. Боязко сіпав матір за рукав й лепетав: «Мамо, хто це? Хто це?» «Пресвята Богородиця… А ти що — ​бачиш?!» — ​сплеснула руками мати.

Дива стаються, щоб ми вірили, а цим людям і див не треба. І язик не повертається назвати їх тепер незрячими, вони усміхаються і бажають мені стільки благ, наче й самі ними наповнені. Блаженні, бо бачать серцем.