Іван ДРАЧ: «Кожен українець – це «троїсті музики»:  одне – думає, друге – каже, третє – робить» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 31.46
Іван ДРАЧ: «Кожен українець – це «троїсті музики»:  одне – думає, друге – каже, третє – робить»

«Україно, дозволь мені серед твого безголов’я Головою тривожною прорости!...»

Фото 1news.com.uа.

Іван ДРАЧ: «Кожен українець – це «троїсті музики»:  одне – думає, друге – каже, третє – робить»

«Коли читаєш його вірші — враження, що вихопив із жару печену картоплю і перекидаєш із долоні на долоню, ковтаючи слину. Ці вірші потужніші за будь–які зразки Нобелівських лавреатів,   у них відчувається якесь дихання гоголівського Рудого Панька і щемка патріархальність. Драч — це Гоголь у поезії», — так влучно описав творчість Івана Драча український поет Костянтин Мордатенко. На жаль, серце Івана Федоровича зупинилося 19 червня. Але воно буде битися для українців завжди, адже ці Крила для Польоту Українського Слова, що він подарував нам, — передаватимуться нащадкам із покоління в покоління — і з покоління в покоління знаходитиметься хлопча, яке захоче бути Соняшником… А коли серед нас будуть Люди-Соняшники, то й Україні буде!

Я очолював Рух на самому його початку. Нехай ми були романтиками і нам не вистачало прагматизму, але ми чесно боролися за незалежність України і за те, щоб в країні все було до ладу. Але коли порівнюю те, що ми задумували, і що відбувається зараз, стає страшно. Мені нестерпно боляче, коли згадую, що теж причетний до народження держави, або псевдодержави, що стала безнадійним аутсайдером у цивілізованому світі.

Давайте ж претензії і до себе пред’являти. Річ у тім, що у нас не зцементована і не згуртована нація — не така, як російська, польська, турецька та інші. Вони цілісні, потужні, стрімкі, великою мірою агресивні… Ми ж занадто терплячі і занадто добрі. Це в’їлося в наш характер. Протягом «бездержавності» століть нас в основному вчили, що потрібно бути добрим. Сковорода учив цього, пізній Шевченко. «Де єсть Добрi люди, там i правда буде, а де кривда буде, там добра не буде». Наприклад, я, будучи главою Руху, висунув таку тезу: «Українці мають право жити добре в своїй українській державі тоді, коли москалям тут буде комфортніше, ніж у Москві, євреям — краще, ніж в Ізраїлі, полякам — краще, ніж у Варшаві». Мене лаяли за це.

Кожен українець — це «троїсті музики»: одне — думає, друге — каже, третє — робить.

Майдан як духовна субстанція був і буде. Це те, що повинно лякати владу і не давати їй можливість розперезатися. Інша річ, що Майдан не повинен засмічувати Хрещатик, центр міста, не повинен перетворюватися в посміховисько для всього світу. Але як духовна субстанція він існує і певним чином контролюватиме владу….

Навіщо нам вороги? Ми самі собі вороги!

А ось так звана «сміттєва люстрація» — неподобством нашого неспокійного часу. Ми ж боремося за гуманізм, за якесь людське ставлення до всього на світі. Тому не повинні доходити до того, щоб таким негуманним чином розправлятися зі своїми опонентами.

Навіщо нам вороги? Ми самі собі вороги!

Мені не раз дорікали за політичну поміркованість. Пояснюється вона просто. Я не хочу, щоб дозрівали і перезрівали грона українського гніву і знову струмували українськими сльозами і кров’ю.

Ніколи не думав до такого жаху дожити — війни з Росією… Під час анексії Криму я відчув все ідіотство нашої влади і керівництва нашого. Я служив три роки в армії. Я знаю, що це таке. Я знаю, що коли хтось йде, то «Стій, хто йде?! Стій, стріляти буду!», постріл вгору, а потім стріляю в груди. Якби в Криму загинули 100 або навіть 1000 наших людей, які там були, то, може, не було б цього жаху на Донбасі, не було б сотень тисяч смертей, які є. Це була величезна помилка нашої держави тоді. Що б там не було на Донбасі — це проблема дуже довга. Проблема десятиліть. Що стосується Криму, то наймудріше було б створити окрему державну структуру з кримськими татарами, але створити під егідою США, Європи, України, Росії. Щоб це була окрема держава, щоб це була світова перлина, як писав Пабло Неруда про Крим, що це «орден на грудях землі».
Світ недооцінює Путіна. Не можна говорити, що він тільки тактик. Він мислить дуже стратегічно, дуже багато розуміє, і він взявся за одне — за те, щоб зберегти імперську Росію, продовжити справу царів, Леніна, Сталіна. І народ підтримує. Народ російський багато в чому агресивний. Він так звик. Наш народ займався землеробством, і в більшості своїй — це добрий народ. Коли його вже доводять «до чаду», то він стає гайдамакою і бандерівцем. Але, загалом, його треба дуже розбурхати, щоб він став на таку роль.

Якби я наважився щось радити, то в першу чергу порадив би закінчити війну на Донбасі. Є відчуття, що Росія ніколи не дасть нам відчути себе переможцями. Тому нам треба бути постійно при зброї і давати по зубах кожному, хто напрошується в гості без запрошення. Єдине, що добре: саме зараз, незважаючи на кровопролиття, кується нація. Або вона відбудеться як така, або знищиться і стане добривом для сусідніх держав.

Усе своє життя я трьома словами можу описати — рух до України.

 

= Золоті слова класика Драча

«Жінка завжди лежить горілиць на своїх нерозлітаних крилах…»

Іван ДРАЧ (1936–2018) — 
видатний український поет, лауреат Шевченківської премії (1976), Державної премії СРСР (1983), перший голова Народного Руху України, громадський діяч та політик, Герой України (2006)

БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав 
у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки 
соняшником.

 

ДІВОЧІ ПАЛЬЦІ

Боже, скільки стогону 
на пальцях,
Скільки крику в голубих пучках,
На згорілих пальцях, 
на блукальцях,
На страждальцях ніжних — 
на руках.
Боже, скільки того мерехтіння
В пальцях, в сповивальцях 
гіркоти,
В пломенях надсадного 
сумління,
Із яким лиш тінь моя на «ти».
Світяться — о світлячки, 
світанки,
Поцілунком вмивані світи,
Пальчики коханки–каторжанки
З каторги любові–німоти.
Що ж бо їм робити, 
стоязиким –
І безмовним; спалахнеш — 
помреш…
Проклинаю, краю синім криком
Цноту пальців, 
безсоромність — теж!
Сонечок п’ятірко… засинаю…
Наді мною пальчики–зірки…
Чебрецевий, в серце поринаючий,
Мед ваш, рідні, сонячно–гіркий…

 

ЄДИНА, З ТВОЇХ ФАНТАЗІЙ...

Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина.
Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать безсоромно,
А юні коліна тремтять.
Мужчині ж вона не до пари,
Бо крила, хоча б підбиті,
Йому  пахнуть  небом гордим.
Ні знятися він не годен,
Ні взяти її за дружину:
Він небесен, вона ж земна.
А вона ж в очманінні юнім,
Вся онімблена мудрістю статі,
Так розкрилася чистим лоном,
Так заламує руки в млості,
Затуливши собою від нього
Своїх двійко незламаних крил,
Жінка завжди лежить  горілиць
На своїх нерозлітаних крилах,
Бо ж, поламана мудрістю 
матері,
Лиш крильцятами персів злітає
До мужчини з крилом 
підбитим…
Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина.

 

ЛОША

Закохалася в  лоша блискавка.
Вона  – блискавка, а  воно  – 
лоша.
В нього  – грива з  шовку  чорного,
В неї  – груди з  вогню білого.
В неї  – стан згоряв з  шалу,
А воно  – лоша незаймане.
Хтось тонкі копитця зранив,
Комусь в  очі зазираючи.
Вони бігли небесами
Й цілувались голосами.
— Так я  тебе покохала,
Що на тебе з  неба впала.
В неї  – горло громом кутане,
В нього ж  – яблука на совісті.
Вона тілом палахтіла,
Воно серцем цокотіло.
Криком кричу  – вітер віє,
Було лоша та й  немає.

 

БАЛАДА ПРО УСМІШКУ 

Ваша  усмішка  –  
Ваша  загадка,  Олесю,  
Вашу  лагідну  усмішку  –  
ватру  вуст  —  
Як  Ви  змогли  
пронести  крізь  фронти,  
Крізь  морози  
фашистського  мору,  
Як  вберегли  її  світло  дитинне,  
Коли  слава  стріляла  
в  її  пелюстки  
Зі  ста  золотих  гармат?!  
Так,  я  кажу  тут  лише  
про  людину  
І  про  знамено  
людини  –  про  усмішку,  
Взяту  від  мами  Тетяни  
в  полтавському  полі.  
Стома  турботами  скупану,  
Стома  журботами  сушену,  
Стома  скорботами  
замиловану.  
Та  усмішка,  та  дивна  дивина  
Живе,  як  пташка,  сонцеві  
підвладна,  
В  гніздов’ї  вуст  запечених.  
Та  усмішка  хіба  Дніпром  
рождена,  
Слухняна  павітру  
і  непокірна  вітру.  
Ви  квити  
з  квітнем  –  він  Вам  квіти,  
А  Ви  йому  – 
усмішку  з  уст  в  уста.  
Сміється  сонце.  Сміх  пече  
вуста.  
Сміється  пташка  
в  пташки  на  долоні.  
Сміється  слава  –  очі  поверта,  
Свої  очища  в  карому  полоні.  
Сміється  сміх.  Горить  
на  рукаві.  
Сміється  так  
дитинно,  стопричинно,  
Сміється  українно  –  ми  живі,  
І  карим  сміхом  двері  в  світ  
розчинено.  
Хто  вмер  од  ляку,  той  
усе  згубив,  
В  лінійку  жаху  хай  рівняє  губи,  
А  молодість  сміється  в  сто  
зубів  – 
Беззубі  їй  не  виб’ють  білі  зуби.  
Сміється  розум.  
Аж  пашить  крилом.  
Сміється  дотеп,  смутком  
перешитии,  
Добро  сміється  
над  горбатим  злом.  
А  доки  ми  сміємось – 
будем  жити.