«Марина і Володимир Мажули не можуть ходити, але навіть здорових багато в чому випереджають» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.35 € 30.57
«Марина і Володимир Мажули не можуть ходити, але навіть здорових багато в чому випереджають»

У Європі — добре, а вдома біля чоловіка — краще.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Марина і Володимир Мажули не можуть ходити, але навіть здорових багато в чому випереджають»

Їх називають найспортивнішим і найактивнішим подружжям Ратнівського району Волині, дарма, що обоє — ​на візках. Інвалідність не змогла ув’язнити цих людей у чотирьох стінах, не завадила розкрити здібності й проявити силу духу

Повернулась із Сербії, а думками вже у… Японії

Торік у березні Марина Мажула, жителька села Замшани, вперше сіла в каное, а у серпні вона зайняла четверте місце на чемпіонаті світу, що проходив у Чехії. І це при тому, що у змаганнях брали участь 125 спортсменів із ураженнями опорно–рухового апарату з різних країн. Як вдалося за півроку одержати такий результат?

— Місяцями не бачила сім’ї, тренувалася і в дощ, і в холод, себе не шкодувала, — ​трохи бурчить Володя, бо непокоїться за здоров’я дружини.

— Спорт, навпаки, допомагає мені краще почуватися. Руки, плечі — ​сильні, бо я ж на візку завжди гасала. Спочатку спробувала займатися академічною греблею. Очевидно, сама доля пересадила мене в каное. На першому тренуванні не втримала рівноваги, шубовснула у холодну воду, в якій ще плавали крижинки. Але я здаватися не звикла. Багато працювала, старалася —і потрапила у збірну. Як же було відмовитися від такого шансу випробувати себе? — ​усміхається Маринка, засмагла, наче повернулася з курорту.

На першому тренуванні не втримала рівноваги, шубовснула у холодну воду, в якій ще плавали крижинки. 

Насправді, наша співрозмовниця тільки вчора приїхала у Замшани після чемпіонату Європи, що проходив у Сербії, де наші паралімпійці зайняли четверте місце серед 18 країн–учасниць. Зізнається, що дорога була втомливою. Візочникам подорожувати нелегко. Тиждень відпочинку — і знову на збори у Дніпро, бо думками вона вже в Японії, де відбудуться чергові спортивні змагання. Володимир завзяття дружини сприймає з розумінням:

— Напевне, сидіти вдома «на печі»  було б легше. Тому дехто із молодих людей з інвалідністю не відгукується на запрошення тренерів. Маємо в районі свою громадську організацію, я є заступником голови, намагаємося залучати хлопців і дівчат із порушеннями опорно–рухового апарату до різних спортивних змагань. Не всі погоджуються, бо це ж потрібно пролити немало поту. А держава сьогодні підтримує інвалідний спорт, заохочує ним займатися. У «Волиньінваспорті» багато чудових фахівців, які розвивають таланти молодих. Маріша теж вирішила спробувати, вона одержує зарплату, і районна влада її преміювала. До того ж спорт дав дружині змогу побувати в багатьох країнах, побачити світ. Дякуємо батькам, які не перечили, що дружина зараз зосередила усі сили на тренуваннях.

На столику в коридорі помічаємо набір м’ячів для гри в боччо. Це вже захоплення Володі. Зізнається, що їхав на змагання до Одеси, тільки–но виписавшись із лікарні. Мама плакала: «Ти ж ледь живий…». А він пояснював: «Там я «підзаряджаюсь». Є хлопці, які ні руками, ні ногами не можуть поворухнути, беруть паличку зубами і штовхають м’ячі. Але рідні привозять їх до Одеси заради улюбленої гри». Поки ми спілкувалися, Володимиру зателефонував приятель, порадував доброю новиною про те, що для волинських любителів боччо закупили нові м’ячі.

Як уродженка Миколаєва поліською невісткою стала

З усього відчувається, що Володя і Марина — ​справді дві половинки. Вони так органічно сприймаються разом, що без слів зрозуміло, як важко даються їм теперішні тривалі розлуки. Сім років ділять навпіл біль і радість. А на біль для обох доля не поскупилася.

Володі було 22 роки, коли він невдало пірнув і травмував шийний відділ хребта. Таких випадків в області щороку трапляється чимало, бо чужі трагедії не стають уроком для молодих відчайдухів.

— Я б порадив приводити хлопців у відділення, де лікують пацієнтів із переломами хребта. Це ж ти не просто лежиш, як колода, це ж пролежні, тіло гниє… Коли я був у такій ситуації, то згадував, що лікарі приходили колись у школу, попереджали. Але це не допомогло. І тепер хлопці так само не дослухаються до застережень, пірнають, калічаться. Мені дуже хочеться їх якось підтримати, бо коли людина падає духом — ​це ще більше все ускладнює, — ​каже Володимир.

Сам він, як міг, витягував себе із депресії та безнадії, заново вчився самостійно тримати ложку, вмиватися, одягатися… Дуже вдячний Валерію Бакаєвичу з Луцька за те, познайомив з людьми на візках, які зуміли чогось досягти в житті. У 2008 році Мажулі порадили їхати у Лютіж, що на Київщині, у центр професійної реабілітації. Було дуже важко давати собі раду в побуті, навчатися, схуд тоді на 15 кілограмів, але витримав.

— На жаль, зараз в Україні людям з інвалідністю стало важче відновлюватися, бо спеціалізовані санаторії залишилися в Криму. Я пригадую, які чудові спеціалісти були там, як багато дало мені спілкування з людьми із подібними травмами. Зрештою, саме у Саках 7 років тому ми й познайомилися з Маринкою, — ​усміхається Володя, згадуючи, як уродженка Миколаєва стала волинською невісткою.

Красива, чорнява, з довгою косою, весела і непосидюча дівчина, яку доля щедро обдарувала талантами, але й вготувала їй чимало випробувань, усіх дивувала силою духу. З дитинства Маринка мусила боротися з важкою хворобою. Не могла ходити, була позбавлена можливості спілкуватися з ровесниками, але успішно закінчила школу. Вступила до університету на економічний факультет, правда, добиратися на заняття чи в бібліотеку у візку було дуже складно. Довелося відмовитися від наміру стати працівником банку. Але Марина не здавалася, реалізовувала свої творчі здібності, вона чудово малює, фотографує…

— Чи легко було міській дівчині «акліматизуватися» у селі? Чи корову навчилася доїти? — ​запитуємо напівжартома.

— Із коровою добрі стосунки ще налагоджуємо, — ​віджартовується Марина. — ​Я її люблю погладити, а от доїти досі не вмію. Батьки тримають чимало живності, але, на жаль, із нас помічники у господарстві погані. Щоправда, і ми з Володею не байдикуємо. Він колись собі ледь не зубами склав деревообробний верстат, майстрував на ньому. І побутову техніку вміє ремонтувати, я в нього була «підсобником» із викруткою.

Показують чудові фотоальбоми, які замовляють у них молодята, випускники шкіл і садочків. Марина фотографувала, чоловік чаклував над знімками за комп’ютером. Щоправда, нині доводиться відмовляти замовникам, бо спорт вимагає повної самовіддачі. Ніколи тепер Марині й за мольбертом сидіти, хоча картини її всім подобаються.

Без Мажул не обходиться жодне спортивне змагання, беруть вони активну участь і в художній самодіяльності, виступають на сцені, співають, читають власні вірші.

У кімнаті — ​тренажер, який Володя сам сконструював для того, щоб підтримувати форму. Він багато працює за комп’ютером, забезпечує супровід п’яти сайтів, не шкодує часу для громадської роботи, не відмовляється допомогти школі чи працівникам клубу. А ще без Мажул не обходиться жодне спортивне змагання, беруть вони активну участь і в художній самодіяльності, виступають на сцені, співають, читають власні вірші.

Багато гарних слів про цю гарну подружню пару почули ми і в Ратнівській районній лікарні. Коли там робили ремонт приміщень, то подбали про максимальну доступність для людей із інвалідністю. Володимира і Марину Мажул запросили стати консультантами, вони поставилися до справи дуже відповідально, і тепер хворим на візках у лікувальному закладі зручно і комфортно.

— Часто люди нарікають на відсутність пандусів, але самі палець об палець не хочуть вдарити. У нас у Замшанах на візочку можна і до храму заїхати, і до клубу, і до крамниці. Якщо ти йдеш до людей із відкритим серцем, то й сам можеш розраховувати на сприяння і допомогу, — ​міркує Володимир.

Біля їхньої хати квітнуть троянди. І в оселі чепурно, затишно, бо господарі багаті на душевне тепло, добро, взаєморозуміння. Недугам наперекір Мажули живуть повнокровно і своїм прикладом навчають інших.

Такі сонячні картини творить жінка зі світлою душею.
Такі сонячні картини творить жінка зі світлою душею.
 
«Головна перемога — попереду», — переконана спортсменка із Замшан.
«Головна перемога — попереду», — переконана спортсменка із Замшан.