14 400 років смакуємо хліб, але так і не навчилися цінувати його - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.50 € 26.26
14 400 років смакуємо хліб, але так і не навчилися цінувати його

Посередині фото місце, де було знайдено найдревніший на планеті буханець.

Фото oilev.biz.

14 400 років смакуємо хліб, але так і не навчилися цінувати його

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу інформації «Газети Волинь» Мирослава КОЗЮПА

…відсутністю етики користування мобільним зв’язком

Тривожний сон близько четвертої перебиває звук повідомлення, що прийшов на телефонний додаток «Вайбер». Ще один сигнал іде з мобілки чоловіка, і я розумію: розсилка масова, а інформація — ​термінова. Ледве не тремтячими від хвилювання руками дістаю апарат. У групі власників ОСББ — ​фотографія машини кума, що стоїть на краю дороги, тінь поліцейського (видала рація на поясі), що знімає машину з підписом: хто знає власника? Сон як рукою зняло — ​бо ж це авто якраз цієї ночі повинне було повертатися із-за кордону. Удома, у сусідньому під’їзді, його чекає дружина з дітьми, тож, може, потрібна допомога.

На мій телефонний дзвінок надсилач загадкового фото не відповідає, не відписує і на текстове повідомлення. Сподіваючись на краще, та, аби не налякати родину, йду подивитися, чи не світиться  у їхній оселі. На кухні і справді рух. Двері відчиняє кума, і ми зустрічаємо одна одну фразами: у вас усе добре? Чому о четвертій може без попередження прийти у твою квартиру твереза, адекватна (якщо не враховувати гніздо скуйовдженого волосся на голові, бо не було через хвилювання часу причесатися) людина. Родичка повідомлення у групі прочитала лише при мені й оцінила його, мов якусь маячню. Відмовляючись зателефонувати чоловіку, пояснює: «Кум зараз їде, машина — ​за поворотом». Вгамувала я свій неспокій лише після того, як побачила його, він заїхав додому трохи відпочити, щоб удосвіта вирушити до столиці. Саме тому і світилося у їхньому вікні, а дружина встала, аби приготувати йому сніданок.

Як згодом з’ясувалося, поліцейський патруль, об’їжджаючи територію, «виявив підозрілий автомобіль із увімкненими «габаритами», тож правоохоронець замість того, аби скористатися власними базами, реєстрами власників автомобілів, вирішив поцікавитися в сусідів (сам мешкає за цією адресою, тому має доступ до групи, де спілкуються мешканці багатоповерхівки)… Не ставила собі завдання з’ясувати регламент патрульних поліцейських у разі виявлення підозрілих об’єктів, бо вже давно не дивуюся відсутністю мобільного етикету. Люди, серед яких і я, щодня демонструють це у громадському транспорті, магазинах, перукарнях, інших публічних місцях.

Вже вдень мала нагоду поспілкуватися із сусідом-копом. Скажу чесно: от що-що, а гарних манер спілкування представників нової поліції навчили добре. Правоохоронець продемонстрував ввічливість і толерантність, я навіть не встигла висловити свої емоції, та дипломатично перевів тему в таке русло: «Працюючи в поліції, змушений звертати увагу на все, що може виглядати підозрілим…». Ну що тут скажеш? Справді, у цій роботі краще перепильнувати, ніж недодивитися. А все інше... Зокрема, етика використання мобільного зв’язку з часом набудеться. Та й вчитися цього доводиться всім нам. Бо, отримавши будь-яке благо цивілізації, перед умиканням слід ознайомитися з інструкцією. А в разі використання телефона слід запам’ятати: мобільний етикет, а отже, оцінка вихованості, починається в тому місці, де починається свобода інших людей.

…як знайдена крихта поламала цілу історичну науку

Під час розкопок у Чорній пустелі, на півночі Йордану, археологи натрапили на стародавні місця для випічки хліба, зроблені 14 тисяч 400 років тому. Там збереглися обвуглені крихти, які ретельно під електронним мікроскопом вивчали учені Данії та Великобританії. За їхніми здогадками, це залишки бездріжджової паляниці — ​східної піти чи тонкого лавашу. Структура помічених у ньому рослинних клітин близька до злаків: пшениці, жита, проса, вівса, також туди добавляли коріння водяних рослин.

Найцікавіше те, що тодішні люди були кочівниками, займалися мисливством, рибальством і збиральництвом, але ще не вели сільського господарства. Та, як виявилося, вже цілеспрямовано зберігали місцеве зерно і пекли хліб. Усе ж учені припускають: ця їжа була святковою, і робили її з нагоди особливих подій.

Узимку, проходячи повз один із луцьких торгових закладів, помітила бабусю — ​вона якраз біля порога піднімала із землі шматок булки. У цей час двері відчинилися, і з них вийшла молода сім’я з дитиною. Вони привернули увагу, бо голосно і зневажливо засміялися: «Це ж малий покришив…» І пішли далі, минаючи жінку.

У будь-якому разі тепер історики ламають голови, коли ж насправді племена стали осілими, почали обробляти землю та окультурювати дикорослі рослини і виникло сільське господарство. Бо знайдені крихти хліба можуть свідчити, що, вивчаючи древні цивілізації, науковці могли помилятися аж на 4 тисячі років — саме на стільки раніше почалася ера землеробства.

Задумавшись, як залишок паляниці, що вже давно стерся в пилюку, міг шокувати вчених, пригадала випадок. Узимку, проходячи повз один із луцьких торгових закладів, помітила бабусю — ​вона якраз біля порога піднімала із землі шматок булки. У цей час двері відчинилися, і з них вийшла молода сім’я з дитиною. Вони привернули увагу, бо голосно і зневажливо засміялися: «Це ж малий покришив…» І пішли далі, минаючи жінку. Старенька не їла потоптану випічку — ​відійшла вбік, де поміж бродячими собаками ходили сизокрилі голуби. Вони, звісно, не відмовилися від гостинця. Згадалися віршовані слова Анатолія Качана: «Для когось крихта — ​це дрібниця, а для пташки — ​жить чи замерзать». Їх вивчатиме напам’ять і цей хлопчик, ставши колись третьокласником. Сподіваюся, усвідомить значущість і ціну цій крихті та не житиме за принципом «не хлібом єдиним», забувши, що сказав Христос: «Я є Хліб!», а Борис Олійник розшифрував: «Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так…, коли маємо хліб на столі».

…сьогодні 74-й день голодування Олега Сенцова

Майже стільки (72 дні) провів у камері смертників патріот, син українського народу, політв’язень Левко Лук’яненко. У їхній долі багато збігів, хочеться вірити, що в Олега Сенцова вся боротьба ще попереду.

Молодого сценариста і режисера засудили до 20 років колонії суворого режиму, Левко Григорович у тюрмах провів 27. Обоє через бажання жити у вільній, незалежній, цілісній країні за абсурдними, невмотивованими звинуваченнями потрапили під репресивну машину диктаторів–безумців. У мордовському таборі, де половина в’язнів були українцями — ​інтелігенція й колишні бійці УПА, Левко Лук’яненко, як сам згадував, почував себе щасливою людиною, бо потрапив у таке середовище. Він неодноразово оголошував голодування з низкою вимог, зокрема дотримання прав в’язнів та відбування покарання в Україні, й також відмовився від громадянства.

Олег Сенцов не вживає їжі понад два місяці. Також просить не за себе — ​вимагає звільнити інших невинних бранців Кремля і нізащо не збирається здаватися. Мільйони українців та світових активістів сподівалися, що Трамп на зустрічі з Путіним торкнеться теми помилування режисера, за якого вболіває вся когорта кінематоргафії. Та цього не сталося, і єдине що може бути підставою для звільнення, — ​благання матері, що вже кілька тижнів припадає пилом у шухляді глави Кремля. І молитви українських жінок, чиї чоловіки, сини, внуки щодня ціною життя на Донбасі захищають державу від територіальних зазіхань навгамовного диктатора.

Єдина зброя Олега Сенцова — ​його власне життя. Хочеться вірити, що молодий чоловік розуміє: ворог не вартий такої ціни. Бо вмерти — ​це здатися, подарувати противникові, хай і уявне, відчуття перемоги. Зрозуміти неважко, що «смерть стає бажаною» в російській колонії. Але тільки життя — ​це боротьба. Це можливість збирати навколо себе однодумців, вести їх за собою. А за Сенцовим йдуть — ​голодування вже оголосили й інші бранці Москви Станіслав Клих, Сашко Кольченко, Олександр Шумков, Емір-Усеїн Куку, журналісти Олександр Буртин, Анастасія Дмитрієва, Олена Стальгорова, Євген Кабаков…

Кремлівські грати не заважали боротися Левкові Лук’яненку, який, вийшовши на волю, зібрав навколо себе дисидентів-інакодумців, рух яких таки змінив світогляд громадянина УРСР. Попри те, що патріот пережив багато страждань і поневірянь, але віра в боротьбу не зламала його — ​він став батьком української державності, написавши Акт проголошення незалежності, а Бог віддячив довголіттям у рідній країні. Хоч міг вмерти в тюрмі лише в 33 роки. Сподіваюся: останню кулю Олег Сенцов прибереже для пострілу в серце «триголового» дракона-поневолювача і повернеться відновлювати Крим, знищений чужинцями-мародерами.