ЙШЛОСЯ НА ЖИТТЯ
Вона мовчки брела із Завокзального ринку. Під мостом дістала груди і почала годувати дитину. Востаннє! Сльози капали на обличчя немовлятка-дівчинки. А в голові стугоніли слова барона: «Відмовся, подінь дитину, батько не наш, не «ром»! Дівай її де хочеш, тоді приймемо»
...Ось уже поїзд рушив зі станції, вже чути близько перестук коліс. І вона кидає маленький згорток… Плід великого кохання. Вона покохала не цигана. Сором для великої циганської родини. Порушила закон предків.
—Боже, та це ж вона кинула дитину, — в останню хвилину, а може секунду, помітив машиніст тепловоза.
Скрегіт гальм, маленький згорток відбився від сталевого колеса… Напевно, ангел–хранитель зглянувся в останню мить над немовлям. Покалічені лише ніжки. Добрі люди підняли згорток і чимдуж у лікарню. Між одіяльцем і пелюшками записка…
Ще й сьогодні, хоч минуло більше двадцяти літ, вона часто читає цей жовтуватий папірець. Сидячи у кріслі. Лікарі зробили все можливе і неможливе, та дівчинка не стала на ноги. Не пішла.
Я зовсім не калічка, у мене є одна ніжка і другої трошки, я ходжу і навіть можу пробігтися.
Будинок дитини, інтернат. Не розуміла свого становища. Так хотілося бігти з дітками на двір, на ковзанку. А тут ще й обморозила обрізані ніжки. Операційний стіл, дяді і тьоті в масках. Все це врізалось у пам’ять. «Дядю, пришийте мені ніжку, я вас дуже, дуже прошу». Плакала і просила. Медичних сестричок кликала мамою. Лікувалась довго.
Добрі люди вилікували чорнявочку, навчили ходити на протезах. Підростала, дорослішала і усвідомлювала, що вона сирітка, що в неї немає мами і тата. Приходили в інтернат листи до подруг-однокласниць. Знаходилися їхні мами. «А, може, і моя знайдеться, — думала не раз і не два. — Може, написати їй лист?» Вихователька по секрету сказала, що вона народилась у столиці, що не тутешня. Мабуть, там і живе її мама?!
Коли всі полягали спати, взяла аркуш паперу і написала: «Моя мила матусю, рідненька моя, я так хочу до тебе. Я зовсім не калічка, у мене є одна ніжка і другої трошки, я ходжу і навіть можу пробігтися. Як усі діти. Дуже хочу тебе побачити. Побачу — і все. Мені важливо знати, що у мене є мама. Ти у мене добра, красива, ти найкраща… Я тобі висилаю два малюночки. Це ж для мами, моєї мами». Лист відіслала. І мама їй приснилася. Мама, яку вона ніколи не бачила. Чорнява, у широкій спідниці, червоній кофті з великим намистом на шиї. Вона розмовляла з мамою, дивилася на своїх братиків із чорними, наче вугілля, очима. Але сон перервав дзвінкий голос інтернатівського чергового: «Підйом!»
Наснилася мама вдруге, нібито вони вже у світлиці інтернату. Дивиться на чорняву жінку, яка дуже-дуже схожа на неї. І та просить: «Їдьмо зі мною. Я твоя мама!» — «Не поїду, моя мама — це вихователька, а батько — директор. Не поїду». Так і прокинулась у сльозах.
А лист-відповідь прийшов батьку-директору. «Передайте моїй доньці, щоб не турбувала мене. Моя сім’я, тим більш другий чоловік, нічого не знають, не сиротіть моїх двох дітей».
… Пройшов час. Знайшовся легінь, який покохав сирітку-циганку. Не минають її хату односельці, кравчиня на всю округу. Кому сукенку пошиє, кому — кофтину. Живе в добрі й достатку. Щонеділі й у свята молиться у церкві. Не тримає зла на маму, ставить свічку за її здоров’я. Бог їй суддя. Але, як і в дитинстві, часто сниться, що мама хоче забрати її до себе…
Борис МАКСИМЮК, оповідання з книги «Молитва під акомпанемент дощу».
