«Найважливіше для нас – сім’я, бо вона Богом благословенна» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.71 € 27.42
«Найважливіше для нас – сім’я, бо вона Богом благословенна»

Володимир, Наталія та їхні синочки Яша і Веніамін.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

«Найважливіше для нас – сім’я, бо вона Богом благословенна»

У кожного з подружжя Чайковських спочатку було своє життя. «Пропаще», як сьогодні кажуть Наталія і Володимир. Тож воліли, аби швидше закінчився їхній шлях на цій землі. Вона — ​наркоманка з юних літ, він — ​алкоголік, були, як мовиться, на самому дні, звідки, здавалося, вже не піднятися. Та Бог простягнув їм руку допомоги, і вони стали Людьми, пізнали щастя батьківства

«Спочатку кайфувала, а потім почалося те, що знищувало мене»

Із Чайковськими ми зустрілися у їхній новій хаті, яку вони побудували поряд зі старенькою, що дісталася родині у спадок від Наталиної бабусі. Переді мною була вродлива, здорова жінка. І навіть важко уявити те, про що вона розповідала: з юних літ пізнавши наркотики, пристрастилася не лише до цього дурману, а й до крадіжок, — ​треба ж було «дозу» за щось купувати, тож тричі потрапляла за грати…

Відразу скажу, що Наталія була в розмові дуже відверта. Я почула історію падіння, яка почалася, коли дівчинка була зовсім юна, а закінчилася, як жінка мала вже 34 роки. Росла, як сама каже, у нормальній, люблячій сім’ї, що проживала в Луцьку. Був дитячий садок, школа… Ось якраз після школи захотілося самостійного життя.

— Спочатку був непослух, ігнорування того, що батьки забороняли, наприклад, гулянки вечорами допізна, — ​розповідає жінка. — ​А потім — ​тяга до розваг. Коли ми з центру міста переїхали на проспект Карла Маркса (так називався нинішній Відродження), у мене з’явилася компанія, як мовиться, однодумців. Ми ходили на дискотеку. Звичайно, випивши по 50 грамів чи покуривши травки для настрою. Все було добре і гарно. А потім почалося те, що знищувало мене. Уже ніхто не пригощав, як раніше, — ​треба було самій добувати наркотик. Оскільки я ніде не працювала, бо й нічого не вміла робити, то вихід один — ​красти. До пори, до часу просила гроші й у батьків. Вони вже бачили, в яку біду я потрапила, і на перших порах вірили в мою байку, нібито кошти підуть не на наркотики, а на те, щоб я підлікувалася, «зіскочила» з голки.

Перший раз Наталія потрапила в колонію за крадіжку із супермаркету. Тоді їй було 24. Два роки ув’язнення — ​таким був вирок. Вийшла, правда, на волю через рік, бо ж це була перша судимість. Сиділа в Одесі — ​ще молода, весела, як пригадує, і сприймала це швидше як романтичну пригоду, ніж покарання. У результаті звільнилася такою, як і була. З тим же бажанням — ​вколотися. Тож не довго затрималася на волі. Але за цей час встигла народити дитину («був у мене тоді молодий чоловік»), хоч материнством не переймалася — ​життя своє віддавала наркотикам, а не доньці. Аню, так назвали дівчинку, доглядала мати Наталії.

І ось друга судимість — ​знову за крадіжку, вже серйознішу, і наркотики. На п’ять років загриміла за грати.

— Вернулася я додому, відсидівши трохи більше трьох літ, — ​пригадує жінка. — ​Тоді вже була думка, що далі так жити не можна. Коли хотіла попрощатися зі старим минулим, то приїжджала в Новий Оздів Луцького району (батьки на той час жили тут у хаті моєї покійної бабусі, залишивши квартиру в Луцьку мені і моєму братові). Але мене ненадовго вистачало: минало 3–4 дні, і я знову їхала в місто в пошуках наркотика.

Тож була і третя судимість. І страшна депресія, і навіть спроба покінчити із життям. Жінка уже так загрузла в бруді, що іншого виходу не бачила («тоді б рідні мої, нарешті, з полегшенням зітхнули — ​переплакали б і жили далі…»). Але Бог врятував Наталію від гріха самогубства. Була зустріч із віруючими людьми, знайомство з релігійною літературою, після чого, як сьогодні висловлюється жінка, ставало світліше на душі. З’явилася думка про майбутнє без наркотиків. Після третьої ходки за грати жила у матері на хуторі, на природі і розуміла: «Якщо зараз не вирвуся з лап страшного життя, то вже треба йти на сьомий поверх і кидатися вниз головою, щоб напевне розбитися».

А потім служителька церкви євангельських християн–баптистів «Фіміам» у Луцьку, яка теж була колись наркоманкою, запропонувала Наталії прийти у центр реабілітації. І вже там Бог почав ліпити з неї, 34–річної, нову людину, вчити, як далі жити.

«У наркодиспансері лікувався, не раз кодувався, по бабках їздив, а врятувала церква»

Бувають моменти, коли доходило б і до сварки, і до бійки, якби ми не були людьми віруючими. А Бог робить все так, що у будь–якому випадку дає нам зрозуміти: я все владнаю, будьте зі мною — ​і я вас не залишу.

Володимир родом із села Береськ Рожищенського району. Він на сім років старший від Наталії. Якщо коротко, як каже чоловік, то була школа, профтехучилище, армія. І… склянка з ранньої юності. Вісімнадцять літ мав, як його принесли п’яного додому. Довгий час жив у Боголюбах, неподалік Луцька, працював у радгоспі. Двічі встиг одружитися, але сім’ї розпадалися через ту ж горілку («добре, що дітей не було, а то б і їхню долю калічив»).

— Я не раз і в наркодиспансері лежав, і кодувався, але закінчувалось тим, що зривався, — ​розповідає чоловік. — ​Тож уже скептично ставився до того лікування, знаючи, що воно мені не допомагає. А за порятунок вдячний старшому братові. То він, дізнавшись про реабілітаційний центр при церкві «Фіміам», якось сказав: «Давай, їдемо туди, бо здохнеш». На те «здохнеш» я твердив своє: «Швидше б уже кінець, бо набридло так жити». «Зариють, як собаку», — ​у своєму дусі вів мову брат, сподіваючись, що я задумаюсь над своїм життям. Але мені було все одно.

І все–таки той же брат одного дня о 6–й ранку «виловив» Володимира, який спав біля кладовища у Боголюбах після чергового застілля в якомусь «бомжатнику», і завіз у наркодиспансер, щоб привести його до тями. А вже потім був реабілітаційний центр.

— До п’яти місяців був у Борохові Ківерцівського району, де знаходиться цей центр для чоловіків, — ​пригадує Володимир. — ​А потім пастор запропонував роботу на будівництві храму. Згодом знадобилася моя професія водія. Нібито тимчасово сів за кермо церковного автобуса. А те «тимчасово» розтягнулося ось уже на 11 років. Бог мене витягнув з болота, яке засмоктувало остаточно. Я не раз говорив: якби раніше знав про церкву «Фіміам», про її реабілітаційний центр, то не змарнував би стільки літ свого життя. Прийшовши до Бога, почав читати Біблію, покаявся, прийняв хрещення, став жити по–новому.

«Я вже немолодий, тож спитаю напряму: чи стала б ти моєю дружиною?..»

Читачі вже зрозуміли, що життєві дороги наших героїв, які були у кожного свої, перетнулися. Коли Наталія була у реабіліта­ційному центрі, Володимир уже шоферував при церкві «Фіміам». Побачив її одного дня, звернув увагу на жінку, яка здалася йому не такою, як її подруги, і з того часу придивлявся до неї.

— І коли я, — ​розповідає Наталія, — ​вийшла на третій етап реабілітації (тобто церква і дівчата–служителі благословили мене на життя поза церквою, як мовиться, на свої хліба), Володя зателефонував. Запросив поїхати з ним до Львова, в аквапарк (віз людей автобусом у місто Лева). Але я відмовилася. Якось дуже несподівано це було. По правді, я і не думала, щоб після реабілітації зразу шукати собі пару. Турбота була інша — ​як зуби вставити, телефон купити — ​набути те, що втратила, коли кололась. А ще — ​як знайти роботу й реалізувати себе. Але мій майбутній чоловік не здавався. Якось він приїхав із відрядження (здається, на Закарпатті був) і, побачивши мене, запропонував підвезти додому. Тоді і почав цю мову: «Я вже немолодий, не буду здалеку заходити — ​спитаю тебе напряму: чи стала б ти моєю дружиною?» Одне слово, зовсім не романтично все було, але чітко і ясно. Я не відразу сказала «так». Не лукавлю, мені хотілося пожити самостійно. Одержавши крила, насолоджуватися своїм новим життям. Я ж розуміла, що в заміжжі почнуться якісь клопоти, сімейна рутина. Тож сказала, що подумаю. Володя дав мені на роздуми два дні.

І ще таке одкровення:

— Якби ми зустрілися з ним, коли я була наркозалежною, то я б і не глянула на нього як на мужчину. Наркоманки взагалі не звертають особливої уваги на чоловіків, бо в голові одне — ​як роздобути «дозу». Якщо і є якийсь співмешканець чи друг, з яким ти вживаєш наркотик, то це просто ділові стосунки, взаємовиручка. Але Володя зробив мені пропозицію в моєму новому житті, і я вже дивилася на нього зовсім іншими очима. Бог мені якось чітко сказав: «Думай, не думай, дівчино, а я тобі даю цього чоловіка. Якщо навіть і зовнішністю він тобі не зовсім підходить, бо ти, може, мала якісь інші погляди на свій ідеал (хотілося б вищого, стрункішого), то я тобі даю його…»

Оскільки Володимир і Наталія з листопада 2010 року у парі (це сталося невдовзі після того, як жінка прийняла хрещення), то ясно, що таки було сказане очікуване Володимиром «так». Вони молилися, як розповідають, зверталися до Бога, щоб він дав їм відповідь на питання: це мій чоловік (дружина)? І сьогодні жінка з розчуленням говорить:

— Найважливіше для нас — ​наша сім’я, бо вона Богом благословенна. Це Господь створив її.

Починало подружжя сімейне життя в старенькій хатині Наталчиної бабусі. Але відразу вони почали будувати новий, уже свій будиночок, де тепер затишно і найстаршій дочці Ані, яка нарешті має справжню маму, не заклопотану думками про наркотики, і двом синочкам — ​Яші і Веніаміну, яких Бог послав Чайковським.

— Володя у мене хазяйновитий, — ​каже жінка. — ​Вміє відкласти із заробітку. Так ми копієчку до копієчки збирали і будувались. Дім невеликий — ​три кімнати, кухня, ванна. Але головне, що він зігрітий любов’ю, що нам тут добре. Я не хвалюся якимось достатком, бо знаю: все, що ми маємо, це Богом дане, аби ми насолоджувалися життям. Я зранку сідаю на кухні пити каву, бачу через вікно садочок, травичку і думаю: «Боже, дякую тобі за все це!» Я ж раніше боялася очі відкрити після ночі, бо розуміла, що прокинусь і мені треба одягатися й бігти шукати «дозу», чи красти й продавати, щоб купити наркотик. Це було життя у безладі, обмані і безвиході…

— Мене у кращому випадку чекала тюрма, — ​додає Володимир, — ​або яма…

А про своє сімейне життя мої співбесідники говорили так:

— Звичайно, бувають моменти, коли доходило б і до сварки, і до бійки, якби ми не були людьми віруючими. А Бог робить все так, що у будь–якому випадку дає нам зрозуміти: я все владнаю, будьте зі мною — ​і я вас не залишу. Тож непорозуміння, які виникають, вирішуються з допомогою Господа, під його контролем. І ми до нього звертаємося навіть коли оступимося, образимо чимось одне одного свідомо чи не свідомо.

Сьогодні Володимир і Наталія вже іншим допомагають прийти до нового життя. І їм це вдається: таким, як вони, котрі були на дні і зуміли з Божою поміччю вибратися з безодні, люди вірять…

Вони зустрілися у своєму новому житті й одружилися.
Вони зустрілися у своєму новому житті й одружилися.