Василь Королюк: «На старій світлині дід сидить праворуч від Липинського».
«Мій дід заховав бібліотеку В’ячеслава Липинського»
Василь Королюк із Манькова Локачинського району розповів про стосунки свого предка з відомим українським діячем
— Діда Йосипа Івановича Королюка я пам’ятаю ніби крізь сон, — Василь Васильович вмощується на диван у своїй квартирі, що розташована у двоповерховому будинку на тихій вуличці Манькова. — Він був на 15 літ старший за бабуню Василину Макарівну, а вона народилася у 1884-му. Дід воював разом із Липинським. А як вони зійшлися, то я вам толком не розкажу.
Василь Королюк народився в селі Зубильне у 1944-му. Діда по матері пам’ятає ледь-ледь — той помер, коли йому було три роки. Згадує тільки, як брав їх із сестрою на руки. Усе життя відпрацював шофером у ПМК‑201, об’їздив на вантажних автомобілях півкраїни.
Липинський і дід були друзями. То вже мати й бабуся про те казали, що під час революції він просив діда: «Пане Королюк, як мене заберуть чи розстріляють, то дайте додому знати».
— Мого батька поляки вбили у 1944-му, якраз на Стрітення. Я вже народився без нього, — Василь Васильович смутнішає. — Прийшли поляки і кажуть російською: «Ми російські партизани. Запрягай коня, поїдеш з нами». Показали на мого батька. Завезли його в село Семеринське і там вистрілили в потилицю. Та й так… Потім уже мати говорила, що якби були лікарі, то ще могли б врятувати. А потім українці і тих поляків розстріляли. Тоді кожен зброю мав. Мій дядько закопав два карабіни, ще десь гниють. Після війни жили незаможно. У 1957 році я на випускний ішов не в туфлях, а в калошах — мати купила, бо не було за що, — каже чоловік. Тоді 800 грамів зерна давали на трудодень, а грошей не платили зовсім. Хіба хтось грушку чи вишню продавав, то вже мав якусь копійку.
Садок, де росли фрукти, посадив ще дід Йосип. Чоловік здобув освіту, бо в царській армії був старшиною. Як стверджує Василь Васильович, його дід та В’ячеслав Липинський разом воювали у 1915 році. У Затурцівському меморіальному музеї В’ячеслава Липинського збереглося фото, де ідеолог українського консерватизму сидить разом із групою військових. Поруч — Королюк.
— Липинський і дід були друзями. То вже мати й бабуся про те казали, що під час революції він просив діда: «Пане Королюк, як мене заберуть чи розстріляють, то дайте додому знати», — переповідає чоловік родинні перекази. — Біля нашого села колись був ліс Липинського — урочище Ліпінщина. Його так і досі називають. А ще дід на своєму обійсті десь заховав бібліотеку Липинського. Зробив ящик і бляхою його оббив. Там нібито були старі українські книжки: історія Грушевського та Євангеліє. То вже мені мати та бабуня Василина розказували.
Сім’я діда Йосипа жила небідно: мали дві пари коней, десяток корів. Після приходу перших совєтів його записали у куркулі, але на Сибір вивезти не встигли.
— Йосип Королюк був трохи старшим за В’ячеслава Липинського, проте вони опинилися в одній військовій частині в Дубно, — розповів завідувач Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського Віталій Кушнір. — Чи були знайомі до того — невідомо. Але дочка Йосипа Королюка Ганна переповідала такий епізод. Якось її батько поїхав у Луцьк і зайшов до В’ячеслава. Той якраз брався за якісь папери і сказав: «Ох, як ти мене налякав». Вочевидь, це було до Першої світової війни. Можливо, Йосип Королюк був серед гурту парубків, просвітою яких займався Липинський. У листі 1908 року до Бориса Грінченка, як до одного з керівників київської «Просвіти», В’ячеслав просив надіслати підбірку літератури, мовляв, у Затурцях започаткував читацький гурток. Збереглося фото, на якому Липинський із Королюком.
