Подряпини бувають різні
– Допоможи мені знайти поличку з книгами про дитячу психологію! – Все одно не допоможе! Он візьми ліпше «Англійського пацієнта»! Такий діалог у нас із сином відбувся в книгарні. У соцмережах нині часто вживають слово-винахід «усміхнуло» (коли проти волі та й усміхнешся). Мене тоді справді усміхнуло: я ж бо шукала книгу зовсім не для того, щоб вичитати, як причарувати і «розім’якшити» свого йоршистого підлітка, який хоч і тримається незалежно, але переконаний, що мій світ обертається в основному навколо його персони. Однак він правий у тому, що моє з ним спілкування ще рихтувати... (Судячи з багатьох факторів, думає, що працювати має переважно мама)
– Наша потреба як батьків полягає в тому, щоб нас потребували, а потреба підлітків – у тому, щоби не потребувати нас. Цей конфлікт абсолютно реальний, і ми зіштовхуємося з ним щоденно, помагаючи тим, кого любимо, стати від нас незалежними, – мені дуже припали до душі ці слова, сказані психотерапевтом Хаїмом Гіноттом. Як правдиво, з одного боку, виборювати, вигризати незалежність у час, коли на100% вона тобі не по зубах! З іншого – таку запеклу й агресивну боротьбу, загорнуту у фольгу неприбирання, забудькуватості, ігнорування, емоційних спалахів, тисячі тат і мам не вміють і не можуть витримувати спокійно. Однак на те і є професії психолога та психотерапевта, щоб акумулювати досвід, аналізувати його – і допомагати батькам гартуватися.
Дітей підліткового віку якось запитали, чи заважають їм якісь слова або вчинки батька-матері. Одна з відповідей була такою: «Батькам не варто постійно критикувати і поправляти дітей. Мого брата виховали саме так. Він не втримується на жодній роботі через те, що не може терпіти тиск начальства». Або ще: «Терпіти не можу, коли батьки на мене репетують», «Коли я розповідаю їм, що мене щось дратує, відповідають: «Не думай про це», – ось таке мене реально виводить».
Яка гордість бере, якщо бачиш: вона таки працює! Дитя доросле й одночасно ще мале іде зі своїми подряпинами до тебе, бо знає, що тут йому полегшає…
У якійсь із попередніх рубрик я писала, як мама довго і нудно перевчала себе не говорити «Та це дрібничка, скоро заживе», коли дочка показувала їй свої подряпинки. Бо ж дитина хотіла співчуття, а не щоб її заспокоїли, чи ще гірше – взялися переконувати, що це не варто жодної уваги. Схожий трафарет радять підкоректувати й у ставленні до майже дорослих дітей. Психологічні подряпинки здаються нікчемними з висоти років – для підлітка ж це болюча рана.
Цього разу я зробила для себе ще одне відкриття про спілкування з підлітками із книги неодноразово згаданих Адель Фабер і Елейн Мазліш. Вони проводять тренінги для батьків про те, «як говорити, щоб підлітки слухали, і як слухати, щоб вони говорили». Батько й мати, за їхніми спостереженнями, помиляються, бо надто вболівають за дітей: «Нам дуже важко слухати, як наші діти висловлюють зніченість, незадоволення, розчарування чи пригніченість. У нас не вистачає сил бачити їх нещасними. Тому ми з найліпших устремлінь відмахуємося від їхніх почуттів і намагаємося нав’язати свою дорослу логіку. Хочемо показати їм, як відчувати «правильні» почуття. Але, тільки прислухаючись до дітей, ми можемо забезпечити їм максимальний спокій. Саме наше прийняття їхніх тривожних почуттів допоможе їм самостійно справитися зі своїми бідами». Висновок, який випливає зі сказаного, – замість думати, як же все виправити, думаймо, як допомогти дитині це зробити самостійно. Коли хтось із друзів розповідає нам про свою біду, ми слухаємо… І киваємо головою, даємо можливість виговоритися, вилити із себе… І в жодному разі не поспішаємо з порадами, настановами чи доріканнями: «Ну як ти міг!» Це правда, що діти нам не друзі, але і їм не треба радити у час слухання. Головне, що їм потрібно, – наше намагання розділити відчуття дітей, глянути їхніми очима. Не поспішаймо висловити своє бачення!
– Теорія завжди мудра і далека», – скажете ви і будете праві. Частково. Далека до того моменту, поки не спробувати її використати. А яка гордість бере, якщо бачиш: вона таки працює! Дитя доросле й одночасно ще мале іде зі своїми подряпинами до тебе, бо знає, що тут йому полегшає…
Маєте свої історії про дітей — діліться. Пишіть на редакційну адресу чи мою електронну [email protected].
