Навчитися бути щасливим

Діти часто беруть на себе провину за те, що мама з татом сваряться. З усіх сил стараються догодити обом, аби повернути спільне життя в добре русло. Якщо не вдається — вони дуже страждають і завдають собі моральних травм, адже ще не вміють займатися самоаналізом і самотерапією. У них ще слабка нервова система, бо вони — Діти. Але коли виростуть — сімейні травми принесуть у власну сім’ю, певна річ, несвідомо. Страждатимуть і їхні дівчатка та хлопчики…

Слова фахівця з  психотерапії спонукають мене поміркувати про потребу регулярно наводити лад на поличках сімейних стосунків. Чомусь так є, що одна з основних складових дитячого щастя — гармонійні взаємини в сім’ї. А що відчуває дитина, коли тато і мама час від часу «пускаються берега» у сварках? Певно, кожен із нас має знайомих, для яких нормою є з’ясування стосунків із лайкою, з приниженням одне одного, зі згадуванням усіх попередніх огріхів, що тільки погіршує ситуацію. І це все влітає у вуха хлопчика чи дівчинки та лягає на душу незабутнім вантажем. Певно, без з’ясувань стосунків майже не буває: кожна людина має свої «таракани», що здатні приголомшити ближніх навіть через десятиліття спільного життя, а якщо вони вилазять, коли в  чоловіка чи дружини і без того неприємності? Десь читала, що батькам у якійсь країні проводять семінари про те, як ростити дітей. Щось у цьому є: принаймні на нашу Школу батьківства для мам і тат, які чекають немовля, ще ніхто не скаржився. А коли дитинці 3, 10, якщо вона — підліток, то хіба не треба спеціальних знань? (Інформація від учителів на батьківських зборах не враховується, бо куца.) А якщо дорослий поводиться, як дитина, — як він виховуватиме свою? От і виходить, що без самоаналізу та погляду в середину себе, опинишся у глухому куті. 

Упевнена, що батьки навіть у найскрутніші для себе часи мусять з усіх сил створювати для дітей кокон безумовної любові. 

Дуже мене здивувала розповідь психотерапевта, як вчити дітей самовладанню. Мовляв, як відчуваєш, що хтось так роздратував тебе, що всередині здіймається буря, гарячіють руки, шия, щоки чи, навпаки, усе німіє — влови цей момент, зрозумій, що то воно, і роби щось, що тобі помагає зупинити хвилю гніву (кудись відійди, попий води…). Розповіла корисну інформацію своїм дітям, але з часом оцінила, як важко гамувати емоційну бурю, бо ж «вловити момент», якусь часточку секунди — це справжнє мистецтво. Та як добре вчитись «не психувати» — дітям зовсім не потрібні наші спалахи — ані спрямовані на їхніх тата чи маму, ані на них особисто: вони їх не навчають, а лиш обпікають. Видається, що щасливість дітей ми будуємо поклітинно, і це вдається тим ліпше, чим ліпше ми вміємо бути щасливі самі.

Студенткою приказку «Кожен сам коваль свого щастя» я розуміла як вимогу сумлінно вчитися і працювати. Це уже час підправив рецепт доброго самовідчуття на щодень: праця над душею обов’язкова. Тепер можна зустріти безліч рекомендацій на кшталт «5 порад, як жити щасливо», «8 порад для психічного здоров’я», а ще листи бабусь донькам, татусів дітям — усі вони про справжні та вторинні цінності.  

«Якщо я маю вибір витирати пил чи споглядати захід сонця із чашечкою чаю, я без роздумів відкладаю убік ганчірку. Яка я була нерозумна раніше, коли бігала, зашпортуючись між різними роботами, і не помічала, який чудовий навколо мене світ», — це рядок одного з таких листів. Я б ще додала з «нашого, городнього»: картопля в зіллі менше «страждає», аніж дитина, яка цілий день просить піти з нею до річки, а мама відказує, що і без річки падає з ніг.  Упевнена, люди, які свідомо підживлюють себе усім добрим, що пропонує життя, навчаються «присікати в собі нерви» і з дітьми поводитимуться мудро (не дозволятимуть собі маніпулювати ними у стосунках зі своєю парою, навіть якщо та пара з часу одруження змінилася до невпізнання). Упевнена, що батьки навіть у найскрутніші для себе часи мусять з усіх сил створювати для дітей кокон безумовної любові.  

Маєте якісь думки з цього чи іншого приводу, не сумнівайтеся — діліться, скориставшись поштою, електронкою газети чи моєю ([email protected])