Людмила ФОЯ – ​агент «Апрельская», повстанець «Перелесник»

На початку 1942-го вісімнадцятилітня Людмила Фоя стає студенткою Київського медичного університету і тоді ж вступає до лав Організації українських націоналістів, керівником підпілля якої на теренах Центральної України був уродженець Тернопільщини Дмитро Мирон («Орлик»). Дівчина, на той час уже зв’язкова організації, зустрілася з ним у червні 1942-го. Дуже швидко Людмила зрозуміла, наскільки небезпечна участь у націоналістичному підпіллі: у липні під час спроби втечі гестапівці застрелили біля оперного театру в Києві Дмитра Мирона, а наступного року в німецькій тюрмі гине Олена Коляда, яка була безпосереднім керівником Людмили.

Проте дівчина зуміла не потрапити до рук нацистів, хоча для цього їй довелося залишити навчання в медінституті. Окрім функцій зв’язкової, Людмила бере участь у роботі пропагандистської референтури, навесні 1943 року організовує в Києві збір медикаментів для вояків Української повстанської армії. Улітку цього року приїжджає на волинські терени — ​очевидно, саме тоді підпільниця вперше зустрілася з керівником Служби безпеки ОУН на Волині Миколою Козаком, котрому судилося відіграти вирішальну роль у її житті.

Тим часом наприкінці 1943-го фронт знову наближається до української столиці. Київ мав стати подарунком вождю народів Сталіну до чергової річниці Жовтневої революції, тож під час його взяття не зважали на жодні жертви. «Визволене» місто ще омивали закривавлені води Дніпра, коли тут розпочали свою активну роботу радянські каральні органи…

24 січня 1944 року чекісти заарештували Людмилу, висунувши звинувачення в антирадянській діяльності. Допити тривали кілька місяців. Зрештою в НКВД вирішили, що дівчина може стати корисною для них у завзятій боротьбі з підпіллям, що лише розгорялася на українських землях. У квітні 1944-го Людмила Фоя виходить на волю як агент «Апрельская».

Більш як двомісячне перебування в ув’язненні вона мала приховувати навіть від рідних — ​для цього її озброїли легендою про перебування в лікарні. Аби вона не луснула через зовнішній вигляд виснаженої допитами дівчини, перед виходом її кілька днів утримували на кухні внутрішньої тюрми НКВД.

Головним завданням «Апрельської» було налагодити зв’язок між легендованим (тобто створеним НКВД) підпіллям у Києві та справжньою мережею ОУН на Волині. Головним «режисером» операції став Сергій Карін-Даниленко, чекіст із неабияким досвідом створення псевдоповстанських груп в Україні ще з 1921 року.

… У травні 1945-го, коли світ гучно святкував перемогу над фашистами, Людмила Фоя розпочинає власну війну, при цьому вона опиняється по інший бік фронту від своїх товаришів. Ідучи на неї, дівчина очікувала смерть від рук колишніх побратимів.
— При від’їзді з Києва, — ​згадувала вона згодом про початок нового етапу операції, — ​дізналася, що мене очікує, і, незважаючи на інстинктивне, таке звичне для кожної істоти бажання вижити, я раділа, бо, можливо, у ближчому майбутньому цьому всьому прийде кінець.

Можливо, саме ця приреченість штовхнула Людмилу на рішучі дії. Потрапивши разом із агенткою НКВД Ніною Калуженко до відділу УПА, вона відразу зізналася, що її завербовано НКВД, розповіла про своє завдання — ​установити зв’язок із псевдопідпіллям задля проникнення агентури в середовище визвольного руху та його ліквідації.

Людмилі пощастило — ​її переслуховував особисто керівник СБ на Волині Микола Козак, якого вона знала ще з часу перебування в Києві. Жорстокий есбіст, якого деякі підпільники звинувачували в патологічній підозрілості, повірив дівчині. Більше того, в її зізнаннях він побачив можливість завдати удар у відповідь радянській спецслужбі, використавши для цього агентку «Апрельскую».

У липні 1945-го Людмила Фоя, тепер уже подвійний агент, повертається до Києва зі звітом про свою діяльність у підпіллі. Інформацію від нього приймав заступник Народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Дроздов. Відсутність ліквідованої СБ ОУН Ніни Калуженко Фоя пояснила тим, що її колега-агентка нібито пішла на зв’язок із Проводом ОУН. Чекісти уважно слухали Людмилу, ставили їй безліч запитань, намагаючись перевірити, чи вона говорить правду. Врешті їй вдалося переконати їх у своїй щирості й отримати нове завдання — ​супроводити «керівника» київського «підпілля» Михайла Захаржевського на Волинь, аби ввести його в підпілля.

У випадку успіху їй обіцяли продовжити навчання в будь-якому виші чи навіть у навчальному закладі НКВД. У разі невдачі — ​давали зрозуміти, якою легкодосяжною є її родина, що мешкала під Києвом.

5 серпня 1945 року агенти «Апрельская» (Людмила Фоя) та «Таран» (Михайло Захаржевський) виїжджають до Луцька і через кілька днів виходять на зв’язок із підпіллям ОУН. Захаржевського відразу заарештовують есбісти, Фоя ж отримує завдання повернутися до Києва, щоб вивести на підпілля інших членів легендованого «проводу». Людмила знову зустрічається із чекістами, які її ретельно перевіряють і… продовжують довіряти.

Наступного разу Фою в поїздці на Волинь супроводжувала інша представниця київського «проводу» Катерина Міньковська — ​агентка, яка працювала на чекістів ще з 1927-го, після війни відзначилася успішними операціями проти підпілля ОУН, зокрема брала участь у створенні легендованих структур на Конотопщині. Завдяки Людмилі вона потрапила до рук СБ ОУН і після допиту була страчена.

Самі чекісти  тривалий час не готові були визнати, що їх обвела круг пальця ця дівчина. 

Микола Козак вирішив не ризикувати більше у грі з НКВД та не продовжувати її. Проте самі чекісти ще тривалий час не готові були визнати, що їх обвела круг пальця дівчина. Лише у квітні 1946 року із зізнань заарештованих повстанців вони остаточно переконалися, що Людмила продовжує активну боротьбу в лавах підпілля. 6 серпня 1946-го Людмилу Адамівну Фою оголошують у всесоюзний розшук МГБ та МВД, який узяв під особистий контроль міністр державної безпеки УРСР, генерал-лейтенант Савченко.

Тим часом Людмила поринає в підпільну роботу, під псевдонімом «Перелесник» працює у структурах пропаганди, зокрема як літературний редактор журналу «Молодий революціонер», видає низку художніх новел про визвольну боротьбу.
19 липня 1950 року чекісти, прочісуючи ліс у Межиріцькому районі на Рівненщині, виявили групу повстанців. Зав’язався бій — ​останній для Людмили Фої. Маємо два його описи.

Сухий офіційний звіт, написаний відразу після його завершення: «Під час операції 19 липня 1950 року одна з чекістсько-військових груп під керівництвом уповноваженого МГБ майора Друзенка та командира роти лейтенанта Кузьміна в гущавині Неверківського лісу зіткнулася з трьома «бандитами», у тому числі однією жінкою. Бандити, побачивши військову групу, відкрили по ній сильний вогонь, котрим одразу було вбито рядового Бахтіярова та поранено в ногу рядового Синицина. Вогнем чекістсько-військової групи у відповідь було вбито двох «бандитів», зокрема одна жінка, третьому вдалося втекти, пошуки позитивного результату не принесли. Серед убитих була впізнаною колишній агент МГБ УССР «Апрельская», Фоя Людмила, за оунівським псевдонімом «Оксана», літературний псевдонім — «Марко Перелесник».

Не таким точним фактографічно, проте надзвичайно цікавим, із погляду відтворення емоційної атмосфери, є опис цього бою у спогадах учасника антиповстанської боротьби Георгія Саннікова:
«Чекісти добре бачили в бінокль, як поміж зарослими кущами та ялинками скелястими пагорбами раз по раз виникали дві фігури в комбінезонах захисного кольору. Згодом одного з них поранили. Деякий час було видно маленьку фігурку, що намагалася тягнути за собою пораненого супутника. Потім ця фігурка вже сама промайнула поміж ялинок, рідко відповідаючи на вогонь чекістів. Опергрупа продовжила переслідування й вела вогонь по ймовірних місцях руху оунівця. Він був поранений, про що свідчили сліди крові на траві та залишки індивідуального пакета. Нарешті попереду щось промайнуло в густих хащах. Чекісти приглянулися та побачили лежачого, котрий робив незрозумілі рухи руками, в яких не було зброї.

Кільце солдатів повільно стискалося навколо кущів. Пролунав ледве чутний та приглушений відстанню звук, і оточуючі кинулися на землю. Спрацював гранатний запал. Після цього прогримів вибух та розкидав кущі, траву та шматки білого паперу. На одного з солдатів упав згусток людської крові.

Граната розірвалася в руках лежачої людини. Вона зірвала себе гранатою, приклавши її до голови. Обличчя, частина голови та кисть лівої руки були відсутні. Потужний вибух понівечив її  до невпізнання і розкидав довкола шматки знищених документів, що так і залишилися таємницею.

Коли чекісти, намагаючись не заплямуватися кров’ю, обережно розстебнули ґудзики комбінезона і намагалися оголити верхню частину тіла, руки їх наштовхнулися на ще теплі жіночі груди… Їх [чекістів] обличчя передавали здивування, сором та розгубленість: декілька дебелих чоловіків так довго не могли наздогнати цю невеликого зросту тендітну молоду жінку»…

P.S. 6 творів героїні («Марка Перелесника») — ​«Шкільні товариші», «Кривава рожа», «Тетяна», «Вірка», «Повстанча торба», «Серед гамору міста» виявив у архівах СБУ та опублікував у книзі «Квітка у червоному пеклі: життєвий шлях Людмили Фої» дослідник Володимир Іванченко.

Володимир В’ЯТРОВИЧ, istpravda.com.ua .