Три Миколаї в долі Магди

— Павле, ти що, затіяв генеральне прибирання в шафі–купе? — ​запитала чоловіка.

— Відтепер це твоя кімната. А спальня — ​моя. До речі, я замок вставив у її двері. Зі мною тут буде жити моя… м–м–м… майбутня дружина.

— Жартуєш? Хіба ж ми розлучені?

— Вважай, що так. Справа за документами.

Магда почувалася наче громом прибита. Не помічала, аби Павло ходив «наліво». Бувало, затримувався з товаришами «на пиві». На риболовлю їздив. Але щоб до коханки вчащав…

— Чоловіче, нам уже по п’ятдесят. Діти одружені. Хіба для тебе нічого не варті прожиті разом три десятиліття? І як ми будемо з твоєю новою… квартиру ділити? А кухню? Ти це уявляєш?

— Її звати Мар’яна. А щодо кухні… Почергово будете готувати.

— Схаменися, Павле. Що діти подумають? Родина? Сусіди?

— Хай кожен на себе дивиться. І ще: Мар’яна перебереться сюди завтра–післязавтра.

— А може, ти до неї жити пішов би?

— У неї немає… Словом, це тебе не обходить.

…Магда була татовою донею. Він дав їй це ім’я. Наказував двом старшим синам любити і пильнувати молодшу сестричку. Різниці між дітьми не робив, проте до дочки ставився з особливою ніжністю. Усі вважали Миколу, Магдиного батька, суворим, але таким він був лише з вигляду.

Якби він був живий, щось би порадив. Або, як колись у дитинстві, погладив би по голові важкою, натрудженою рукою. І звично сказав би:

— Я завжди буду захищати тебе, доцю. Недарма ж народився у день святого Миколая. То я і батько твій, і ангел–охоронець.

…Мар’яна виявилась значно молодшою за Магду. І доволі нахабною. Крім особистих речей, нічого не мала, тож одразу поділила кухонне начиння, встановила «графік» прибирання та інші правила. Магда почувалася у власній квартирі приниженою і зайвою.

Часто навідувалася на батькову могилу. Розповідала про те, що сталося в її сім’ї. Як тяжко сприйняла новину мама. Здавалося, легшало, коли на цвинтарі виговориться і виплачеться…

— Таточку, ангеле мій охоронцю, як далі жити? — ​запитувала в батькової душі, яка, мабуть, зітхала на небесах. — ​Краще бути вдовою, аніж зрадженою в мої роки. Додому йти не хочеться. І світ не милий…

Одного разу, коли Магда поверталася з цвинтаря, почалася гроза. Дощ лив, наче небо розверзлося. А в неї — ​ні парасолі, ні светра. Вимокла.

Зайшла перечекати негоду в невеличку церкву, що неподалік. Промовила молитву. Аж тепер зауважила: стоїть перед стареньким образом Миколая. Святий дивився добрим і співчутливим поглядом. І ніби про щось запитував.

— Святий Миколаю, — ​шепотіла перед іконою, — ​мені так тяжко. Самотньо. Прикро. Я почала відчувати ненависть до Павла і тієї жінки. А я ж не вміла ненавидіти…

Магда говорила про те, що в неї на душі. Миколай, здавалося, слухав…

Відтоді серце часто вело її до маленького храму. Молилася до образа і пошепки розмовляла зі святим…

…Тетяна, Магдина знайома, торгувала квітами на ринку, і жінка завжди, коли йшла мимо, заходила до неї. От і знову підійшла.

— Погляну на твою красу, а тоді піду купувати помідори, — ​усміхнулася.

— Як добре, що ти зайшла! Попильнуй тут кілька хвилин, а я збігаю до автобуса, сумку батькам передам. Купила дещо з продуктів. Цінники є — ​отже, можеш сміливо торгувати.

— Яка з мене продавчиня?

Дівчина шукала троянди кремового кольору. Але їх у великій вазі залишилося тільки дві. Підійшов чоловік. Почав розглядати квіти. Магда аж заклякла. Незнайомець був схожим на її батька. Густе чорне волосся з сивиною, зачесане назад. Карі очі. Навіть у поставі якась подібність.

— Ба… бажаєте щось купити? — ​запитала, затинаючись.

— Мабуть, оці дві троянди.

— Але ж…

— І ще дві білих. У покійної дружини нині день народження.

Він простягнув купюру. Магда знітилася.

— Перепрошую, решти немає. Я не продавець. Вона пішла до автобуса. А мене попросила побути… Певно, йдіть до сусідів, вони продадуть вам квіти.

— Хто ж клієнтів до сусідів спроваджує? Я зачекаю.

Магда з цікавістю розглядала незнайомця. Буває ж така дивна схожість між зовсім чужими людьми.

— Магдо, хочу покликати вас заміж. І перебирайтеся до мене, — запропонував Микола.

Прийшла Тетяна. І… остовпіла.

— Хто ви?.. — ​запитала в покупця.

— Я — ​Микола. Ми знайомі?

— Так… тобто ні. Ви дуже схожі на Магдиного батька. Магда ось, перед вами. А її покійний батько… Господи, його також Миколою звали…

— То я пішла, Таню. Розрахуйся з чоловіком.

— Дякую, Магдо. Заходь.

— Магда… Гарне ім’я, — ​сказав незнайомець.

Він наздогнав жінку. Розговорилися. Він удівець. Вона розлучена. Його донька живе за кордоном із чоловіком–іноземцем та двома дітьми. Її сини також окремо, одружені. В одного донька підростає. У другого — ​син.

— Не хочеться старість на самоті зустрічати, — ​мовив новий знайомий.

— Не хочеться… — ​зітхнула у відповідь.

— А знаєте, якщо я схожий на вашого батька, то не відмовте мені в зустрічі. Сам не знаю, як так вийшло, що все вам розповів. Зазвичай не люблю «сповідатися» чужим людям. А тут…

…Друга зустріч, третя… Уже й рік збіг, відколи познайомилися. І в день цього «ювілею» Микола запропонував:

— Магдо, хочу покликати вас заміж. І перебирайтеся до мене. Я буду вашим ангелом–охоронцем.

— Так казав колись мій тато. Він також мій ангел–охоронець. Миколо, я вас зі своєю мамою познайомлю. Та й треба, аби благословила нас.

Старенька Марися не любила носити окулярів, хоч погано бачила. Чомусь вважала, що від них іще гірше очі болять. А тут через скельця пильно придивлялась до Магдиного обранця.

— Боже праведний! Доню, та він на мого покійного Миколу подібний. І так само зветься.

Марися сперлась на одвірок, щось думала чи пригадувала.

— А танцювати вмієте? — ​запитала. — ​Бо мій покійний завжди мені на туфлях носки обдирав.

— Я також по ногах топчуся.

Марися усміхнулася…

…Магда з Миколою живуть у злагоді. Вона й далі часто заходить до маленької церковки. Помолитися і подякувати святому Миколаю за поміч. Батькові Миколі — ​за те, що його добра душа веде її по життю. І чоловікові Миколі — ​за любов і пошанівок.

А ще Магда вірить у диво. Адже три Миколаї в її долі, три ангели–охоронці — ​зовсім не випадковість…

Ольга ЧОРНА