Максим та Андріана почувалися щасливими навіть коли спали у бліндажах на ліжку з піддонів.
У них замість романтичної вечері при свічках були вогні ворожих куль…
Максим Арехта з Вінниччини та Андріана Сусак із Косівщини героїчно пройшли чимало гарячих точок АТО. Завжди удвох, а згодом навіть утрьох — бо до п’ятого місяця вагітності жінка не випускала з рук зброї. На війні пліч–о–пліч із перших днів, а отже, і з поля бою — тільки разом. Таким був ультиматум Андріани, а Максим знав: не підкориться волі коханої — їхній син народжуватиметься в окопах
Молоді люди познайомилися в штурмовому батальйоні «Айдар», ще коли той формувався. Андріана прийшла сюди просто з Майдану, покинувши престижну і перспективну роботу в столиці. Інакше не могла — бо ще з дитинства знала історії про боротьбу вояків УПА, яким допомагала її бабуся, за що аж на 20 років була вислана до Сибіру.
Хоч офіційно Андріана числилася швачкою, спочатку вела документацію у військовій частині, поряд із якою стояв батальйон, навчилася влучно стріляти з будь–якої зброї і зрозуміла: вона просто не може перебирати нудні папірці. Особливо тяжко було спілкуватися з родичами полонених, які телефонували і благали сказати, чи живий їхній син, чоловік, брат… Остаточно вирішила змінити діяльність після дзвінка згорьованого батька. Його сина сепаратисти замордували в полоні, а фото закатованого тіла надіслали рідним. Він попросив: «Коли відправлятимете тіло додому, одягніть йому на ноги шкарпеточки». Тендітна дівчина відмовилася працювати у штабі — закрила обличчя балаклавою і пішла з чоловіками звільняти місто Щастя. Там і стала «Малишом», щоб і стать важче було ідентифікувати, і витончені форми пояснити. Не раз із поля бою витягала кремезних бійців, утричі більших за себе. Та завжди позиціонувала себе відчайдушним воїном. Тож від жодної роботи не відмовлялася. Надзвичайно тяжко було збирати понівечені тіла побратимів. «Аби знати, чи це ноги від одного тіла, мусили їх міряти», — пригадує Андріана жахіття війни.
Тим часом Максим постійно був поряд, тільки ніяк не міг наважитися заговорити з красунею із глибоким і загадковим поглядом. Але якось поборов свою ніяковість і підійшов до Андріани. Після цього завжди був поряд. Його залицяння були вишуканими — пригощав першими стиглими полуницями, дарував солодощі, готував каву… Якось «Малиш» пішла у розвідку — вирушили на світанку, а повернулися опівночі, здолавши 28 кілометрів, йшли в надзвичайну спеку мінними полями. Їхня зустріч була неймовірною: коханий засипав кімнату пелюстками квітів і відкоркував пляшку шампанського, яку знайшли в одній із підбитих ворожих машин під час бойової операції.
Були моменти, коли пара могла і посваритися — найчастіше… просто на полі бою. «Андріана трохи неслухняна. Рвалася в бій, хай там що, — розповідає Максим. — Кажу їй у моменти небезпеки: «Біжи негайно в бліндаж!», а натомість завжди чую одне й те ж: «А чого я? Давай спочатку ти!»
Якось молодий чоловік повідомив мамі, що закохався. Звістка неабияк порадувала жінку: нарешті дитина спам’ятається і повернеться з тої клятої війни! Та, як з’ясувалося, майбутня невістка виявилася… не менш заповзятим воїном. Не зовсім вдалим сюрпризом, на який сподівалася пара, стала і перша зустріч нареченого з батьками Андріани. Закохані вирішили приїхати до них на Святвечір — якраз тоді тато відзначав день народження. Та коли родина сиділа за столом і в хату зайшов чоловік у камуфляжі, іменинник, не помітивши в його руках торта, схопився за серце — подумав, що то принесли трагічну звістку з фронту.
Надзвичайно тяжко було збирати понівечені тіла побратимів. «Аби знати, чи це ноги від одного тіла, мусили їх міряти», — пригадує Андріана жахіття війни.
Під час одного з боїв Максим отримав важке поранення — п’ять осколків і досі в його тілі. Коли Андріана приїхала до нього в госпіталь — не міг упізнати кохану кілька хвилин: звик бачити її в камуфляжі, а в червоній сукні, на підборах, із зачіскою — було незвично.
Попри жахливі реалії війни, історія Максима й Андріани не менш романтична, ніж у мирному житті. У них не було довгих залицянь, а лише тривожні моменти розлуки під час жорстоких сутичок із ворогом і гарячі поцілунки в миті повернення живими і неушкодженими зі складних завдань. У них загублені «сепарами» дрібнички — замість дорогих подарунків, а замість вечері при свічках — вогні ворожих куль, не прогулянки під дощем — перечікування, поки вщухнуть обстріли «Градів» і завжди поряд не заздрісники, а вірні друзі, які завжди прикриють. А найсильніші обійми — коли доводилося рятувати «трьохсотих», і багато–багато спільних гірких сліз. Саме тому відмовилися від гучного весільного «Гірко!» — лише скромне вінчання у 2015–му. «У нас щодня — день пам’яті про котрогось із загиблих побратимів», — зізнаються.
Коли Андріана завагітніла, ще п’ять місяців залишалася на передовій. Зізнається, тоді постійно хотілося їсти, особливо — м’яса й овочів. Побратими виділяли їй найсмачніше — смажену картоплю і жартували, що викопають сімейний бліндаж та облаштують там дитяче ліжечко. Чоловік змушений був демобілізуватися разом із дружиною, яка відмовлялася одна залишати зону бойових дій. Коли народився синочок, екс–айдарівець підписав контракт на службу в морській піхоті, але на фронт більше не потрапив.
Сімейна пара живе на Прикарпатті. Цьогоріч влада виділила їм квартиру, сподіваються до кінця року оселитися в новому гніздечку. Щастя знайти одне одного і по–справжньому кохати Максиму та Андріані подарувала війна.
