«Любов — то усміх Господній. І пісня тернового птаха. І «Ще не вмерла» на Майдані…»

Це фрагмент із роману Лесі Романчук про українську жінку Софію, яка вміє любити, варити борщі, співати дітям колискові, тягати воду з криниці, уміє — голубкою, уміє — і тигрицею. Скажу, як думаю: хто з жінок не читав роман «Не залишай» письменниці — той втратив дуже багато. Пам’ятаю, свого часу чи не вся радіостанція «Луцьк» зачитувалася її «Софією», «дихали» в унісон із героїнею з нашого життя, вболівали за її кохання, «ростили» з нею двійко дітей, особливо меншого, синьоокого. Пам’ятаю, як через п’ять років потому нам одібрало мову від прочитаного в інтернеті: син Лесі Романчук загинув в аварії… Та вона (прозаїк, поетеса, лікар, палка жінка з гітарою і з дитинством на Колимі) мусила бути, як її Софія. «Мусила і мусить», — зізналася в інтерв’ю «Цікавій газеті»

«Як я вірю в Україну? Вперто і зціпивши зуби»

— Пані Лесю, відомо, що ви — активна учасниця Революції гідності в Тернополі. Донька таких батьків і авторка такої книжки про українських лицарів сталінських часів і не могла б діяти інакше. Та живемо якось так, що гідність свою ще захищати і захищати. Що вам допомагає вірити в Україну?

— Революція гідності — мій четвертий Майдан. Перший — у жовтні 1990–го, коли мої студенти вийшли під синьо–жовтим прапором на мітинг у «червоному» Кременці, потім — Помаранчевий, Мовний — на червоному граніті Українського дому в 2012–му. Там познайомилася з хлопчиною з Кременця, Сашком Капиносом, який сказав таке: «Я завжди буду там, де йтиме боротьба за волю України. Або Україна буде такою, як я мрію, або я жити не буду». Як я тоді напала на нього: «Не можна такого казати! Що це за слова: «Я жити не буду!» Не пророкуй собі долю, сину!» А він — напророкував. Загинув біля Будинку профспілок у 2014–му. Бо то були не слова. Це плата кров’ю за гідність і свободу.

Як я вірю в Україну? Вперто і зціпивши зуби. Як робили це наші батьки і діди у таборах.

Як я вірю в Україну? Вперто і зціпивши зуби. Як робили це наші батьки і діди у таборах. Бо Україна є. Вона красива і гідна, вона усміхається і бачить майбутнє. А як не кожному догодила — то працюйте, люди, творіть її досконалою, будуйте.

—Як ви реагуєте на тему «Томос і нарешті незалежна українська церква»?

— «Чия віра, того й град», — говорив князь Володимир. «Чия влада, того й віра», — сказав у 1555–му король Карл V. Якщо країна хоче твердо стояти на своїй землі у величі своєї державності, у ній немає місця чужинським попам із проповідями чужою мовою, тим паче мовою ворога, який воює на східних кордонах і проливає кров наших громадян. Отримання Томоса і створення незалежної від Росії української церкви — історичний крок, рівний Хрещенню Русі–України. Володимир утверджував християнство Київської Русі оружною рукою. Без політичної волі влади і мудрих кроків української дипломатії наша держава ще довго плуталася б у вузлах брехні, що їх понамотувала в нашій історії Московія. Вузли розрубано. Настав час єднання.

«Переконалася: у Бога не буває випадковостей»

— Одна з ваших відносно «молодих» книг — «Благословен, хто йде». Складається враження, що з роками Бог займає все більше місця у вашому просторі. Чому?

— Іноді Бог робить твоїми руками справу, на яку покликано тебе особисто. Фізично відчуваєш перст Божий, який спрямовує, допомагає, але не дозволяє присісти, відпочити, поледарювати, відступити. Я тікала від цієї книги. Хто я така, щоб писати про апостолів? Що про це знаю? Де взяти такі слова, де знайти імена, факти, якими дорогами вести героїв? Почувалася розгубленою і безсилою перед величезною горою матеріалу, який слід опрацювати. Його було так багато — і так мало, що аж зовсім не було. Бо минуло дві тисячі років. І спробуй відкопати крізь товщу літ ці образи, відкрити обличчя, пізнати людські долі, почуття, спонуки. Щоб не схематично, а наживо, з болем і кров’ю. Бо так воно здобувалося, наше християнство, з вогню і левиної пащі.

Почалося з дива. 8 грудня 2009 ро­ку монах приніс мені книгу «На камені віри і церкви основі». Відкрила. Прочитала. Не повірила. В школі нас такого не вчили. У цій книзі вперше прочитала про святого Климента. Але я тоді працювала над «Лицарями», жила з ними у тюрмах, поневірялася по таборах. А ще паралельно працювала над «Містом карликів». Потім — «Цвіте терен». Але Климент не відпускав. Книга періодично падала з полиці і розкривалася на потрібних сторінках. Потім дізналася, що 8 грудня — день святого Климента за старим стилем. У Бога не буває випадковостей. Якщо розповідати про всі Господні дива, які трапилися зі мною, грішною, за роки праці над романом, вийде ще одна книжка. Але «Благословен, хто йде». А як дороги твої в ім’я Господнє, то все вдасться.

Якщо розповідати про всі Господні дива, які трапилися зі мною, грішною, за роки праці над романом, вийде ще одна книжка.

Цими дорогами до читача вже прийшла свята Текля. Напровесні прийде Климент — юний, сильний, вірний у Слові. А з ним — апостоли Петро, Павло, Варнава, Марк, Лука, перший християнин із язичників Корнилій. Надзвичайна історія життя Климента. Неймовірна історія його загибелі у водах Чорного моря, у Херсонесі, у нашому Криму, де втопили єпископа Риму, прив’язавши до якоря. Його нетлінні мощі віднайдуть у 867–му Костянтин Філософ (Кирило) і Мефодій, віднесуть до Риму. А в 988–му літописець запише: «І пріходіша посли із Риму от папи і мощі святих принесоша к Володимеру. Пойде Володимер со отцем своим Михаилом митрополитом к Киеву, и взять с собою мощи святаго Климента и Фива, ученика его». Оце він, той магічний, той викреслений з інших списків літопису рядок — «Приходіша посли із Риму от папи». Бо мощами святого Климента Володимир освятить Десятинну церкву — перший християнський храм Київської Русі. І якір — символ мученицької смерті святого — стане прообразом нашого герба — тризуба.

«Хай політичні паяци не надіються на свої пустопорожні обіцянки — наш народ надзвичайно чутливий до брехні і фальші»

— Не проти, якщо трохи поговоримо про обридлу політику? Та обов’язкову. Пані Лесю, упевнена, що хоч–не–хоч ви стежите за основними подіями в державі. «На носі» — вибори. На які риси політиків–кандидатів орієнтуєтесь ви? Що українцям змінити у своїх діях при виборі влади? (Про «не так» свідчать численні факти нахабності та зажерливості можновладців, відсутність покарання.)

— Головна функція держави — не пенсії, ціни, тарифи, зарплати, як вважають люди. Основна її роль — встановлення справедливого ладу. Справедливість для всіх! І тоді можна витерпіти будь–які катаклізми в надії, що державний корабель попри бурхливі хвилі таки випливе на чисті води. Несправедливість — іржа, що роз’їдає державність та опускає країну на дно. Будь–яка неправда дуже болить людям, вражає, породжує озлобленість, агресію. Якщо народ бачить, що його інтереси знехтувані, правду нікому захистити, а державні інституції, основна функція яких — відстоювати закон і порядок, не виконують свого святого обов’язку, понад те — є найбільшим розсадником хабарництва і корупції, в суспільстві наростає «вибухова готовність». А наша влада має справу з українцями — народом, надзвичайно чутливим до брехні та фальші. Хто із цих політичних паяців сподівається на те, що красивим кремом обіцянок прикриє давно зіпсований маргарин і цвіле борошно, з якого пектиме свій передвиборний торт, хай має на увазі, що цим продуктом тебе, премудрого, й нагодуємо перед тим, як відправити за відомим маршрутом — «в далекі гори у вечірнюю годину».

— На завершення розмови, пані Лесю, — а що ви робите, аби живити у собі отой «Софіїн» усміх, усміх жінки мудрої, упевненої у своїх силах і чарах?

— «Софіїн» усміх, її мудрість, її сила… Отак створиш героїню, а вона живе, перемагає, іноді себе, іноді — тебе, авторку. Бо їй легко, вона на папері. У неї все «хепіендово». А в тебе — життя. Тобі то приносять книгу — і пиши про апостолів, то телефонують уночі: «Вам треба їхати в морг». І ти їдеш. Бо так треба. І санітар розпинається на дверях, кричить: «Матір не пущу!», а ти йдеш. Бо ти не просто мати, ти — Софія. І ти мусиш побачити, що зробив танк мажора з твоєю дитиною, твоїм Синьооким дивом. І твої очі ніколи цього не забудуть. Бо там, у морзі, лежить твоє життя, твоя надія, твоє майбутнє. Розчавлене танком «Ауді Q7». І мажором, який уявляє себе пупом землі, безкарним, якому все пофіг. Але надворі грудень 2013–го. Стоїть Майдан. І вони тремтять. А потім розуміють: усе гаразд, можна не тремтіти, все, що обіцяно по–новому, залишається по–старому. І тобі, Софіє, доведеться воювати із системою — із судом, слідчими, виконавчою службою, щоб довести їм: ви не пуп землі, для вас теж існує закон. Софія відвоювала закон для себе. Але я, Леся Романчук, хочу справедливості для всіх. Для кожного, хто прочитав «Лицарів». Хто не вміє читати, бо карлик духом. Хто співає у терні, і серце рветься від болю.

Бо Господь — добрий. Він дає за вірою нашою. І навіть коли ангели десь не догледіли, коли ти падаєш під хрестом, бо він не по силах твоїх, то йтиме з поля Симон Кірінеянин і допоможе, понесе твого хреста, яко Господові допоміг. Тільки вір.

Софія усміхається вам, люди. Попри все — усміхається. І вірить.

Бо Господь — добрий. Він дає за вірою нашою. І навіть коли ангели десь не догледіли, коли ти падаєш під хрестом, бо він не по силах твоїх, то йтиме з поля Симон Кірінеянин і допоможе, понесе твого хреста, яко Господові допоміг. Тільки вір.

— Що для вас є любов?

— Любов — то усміх Господній. І пісня тернового птаха. І «Ще не вмерла» на Майдані. Тарасове «І вражою злою кров’ю волю окропіте»… і Лесине «Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє!» А ще — Тарас (Тарас Коковський, священик, літератор, автор і виконавець пісень є чоловіком Лесі Романчук. — Авт.) і Леся вдома, за своїми комп’ютерами, у війні за добро у світі. Тарас — Словом Божим, Леся — Софіїним усміхом.

Бо люблю вас, люди.