Їй заповідалося жити

Від часу свого чудесного порятунку Олеся дала багато інтерв’ю. Не втомлюється повторювати-переживати свою моторошну історію з набризком дива, бо переконана, що українцям мусово нагадувати про кривавий Майдан, щоби це знання не пускало на манівці. «Просто є відчуття, що стали забувати. А забувати не можна. Пішло надто багато людей. Молодих».

 Того дня вона ночувала в костелі, умовно кажучи, бо лягла о 4-й, а вже о 8-й була на ногах. (Почувалася, як удома, бо приїхала на Майдан ще 2 грудня, працювала медсестрою; їздила додому похворіти і повернулася.) Найближчі три години сортувала медикаменти у Михайлівському соборі, а тоді понесла частину ліків у медпункт на майдан Незалежності. Зателефонувала мама – застерігала нікуди не йти, бо бачила поганий сон: «Ти на Майдан не йди. Вже завтра підеш».

Але ж у революційний час вихідних не беруть, тож Олеся подалася, куди планувала. Перед Лядськими воротами стояли знайомі хлопці – підійшла і слухала новини, та тільки сказала, що мусить йти, як її оглушило. Запитувала, що сталося, і нічого не чула, хоч бачила, що хлопці щось відповідають.

… Снайпер поцілив їй у шию. Невідомий стріляв кулями, забороненими міжнародним правом. Олесі пощастило, бо куля, що розривається «розочкою», шматуючи тіло і судини, не встигла – і розірвалася уже зовні. Потім усі пазлики везучості вона ретельно збиратиме докупи, певно, щоб хоч якось вкласти у голові думку, що вона жива попри зусилля злочинця найстрашнішого рангу, чия робота – забирати життя. Серед тих пазликів – стрімка реакція хлопців, які потягнули її у «швидку», що, на щастя, чергувала неподалік, відсутність заторів, вправність лікаря.

«У «швидкій» моя біла футболка з червоним хрестом, що була поверх куртки, стала червоною від крові. Я дістала з кишені телефон, зайшла на сайт «В Контакте» й написала, що помираю. Здавалося, хтось давить за шию. Сильного болю не відчувала, але дихати було важко.

«У «швидкій» моя біла футболка з червоним хрестом, що була поверх куртки, стала червоною від крові. Я дістала з кишені телефон, зайшла на сайт «В Контакте» й написала, що помираю. Здавалося, хтось давить за шию. Сильного болю не відчувала, але дихати було важко.

У лікарні зразу ж без наркозу почали зашивати рану – треба було дуже швидко, бо я втратила багато крові. Болю не відчувала – була в шоковому стані. Доки лікар шив рану, я з ним розмовляла... Сказав: «Ти народилася в сорочці. Якби куля на сантиметр пройшла правіше, ніхто б уже не допоміг». Коли рану зашили, зробили наркоз, щоб поспала. Прокинулася вранці наступного дня. У вікно світило сонце. Здалося, що я десь у раю. Підняла руку, торкнулася свого обличчя, волосся. Підняла голову, побачила палату. Зрозуміла, що жива. День плакала». (Коли поранили Олесю, поруч стояв хлопець, у якого теж поцілив снайпер у шию… Він не вижив.)

Після Майдану дівчина їздила разом із громадськими активістами у Францію закликати владу до санкцій проти Росії. Згодом навчалася у Національному медуніверситеті імені О. Богомольця. Тепер Олеся Жуковська працює лікарем у столичній «Феофанії».

«Звичайно, є розчарування. Я не думала, ніхто не думав, що буде війна на Сході. І від цього дуже боляче. Але все-таки в багатьох людей прокинулися почуття до України. Багато хто замислився, як має бути в країні, а як не має бути. Напевно, у цьому сенс… Ще більше виїжджають. Але якщо стане краще вдома, люди повернуться. Я знаю багатьох, хто дуже сумує за домом, сім’ями».

Тепер Майдан Олесі Жуковської – це інший погляд на себе та навколо себе: «Мені було лише двадцять. Що такого я могла знати про світ? Я взагалі не думала про країну і про щось подібне. Але коли почався Майдан, щось у мені прокинулося. Заболіло. Обурилося».

Її Майдан – це орден «За мужність». Це особлива «лицарська» відмітка – готовність ставати воїном і то здатність Жити.

Журналістка газети «Дзеркало тижня» запитала в Олесі, якою вона бачить себе через десять років? «Висококласним фахівцем, лікарем. У мене буде щаслива сім’я. Я житиму в Україні», – відповіла дівчина.

Стаття підготовлена за матеріалами сайтів unn.com.ua, gazeta.ua, dt.ua.