Чому наші діти «омосковлюються» ще з колиски? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.18 € 26.74
Чому наші діти «омосковлюються» ще з колиски?

Якщо дивитися Машу, то тільки мовою, якою розмовляють Президенти України.

Фото youtube.com.

Чому наші діти «омосковлюються» ще з колиски?

Серед небагатьох позитивів нашого досить депресивного часу (бо ж — війна, корупція, кульгава економіка) особливо виразно дає себе знати стрімка національна самоідентифікація. Причини теж загальновідомі: сповна оголилось вовче нутро Росії у «дружбі» з Україною, спрацювали декомунізаційні процедури, стала дійсністю заповітна мрія про Томос

У цьому зв’язку можна було б потішитися і приведенням у дію вердикту Волинської обласної ради від 20 грудня минулого року про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту. На жаль, саме владне рішення стосовно бажаного результату особливо завбачливим не є.

По–перше, дуже запізнилося в часі, бо всюдисуща блатняцька попса на общєпанятном вільно обмосковлювала нові покоління й упродовж усіх літ незалежності — чого варта цьогорічна перемога вульгарного і російськомовного MARUV під час Національного відбору Євробачення. По–друге, звичка споживати токсичний культпродукт спонукає знаходити його через супутникове ТБ або ж скачувати з інтернету (а щодо публічності він явно позаконкурентний) — і насип комусь солі на хвіст. По–третє, найбільша загроза розукраїнення на сьогодні склалася в культуротворчому обслуговуванні найменших — отих, хто ще з колиски через відповідні забавки вчиться говорити і сприймати світ «аля Маша і Мєдвєдь». Отих, що мають — але чи зможуть? — утримувати Україну в серці з неподільною любов’ю. Відомо ж бо, що пережитий у дитинстві позитив стає дорогим назавжди і гріє душу все життя.

…Буває постоїш 5—10 хвилин біля пісочниці з дво–трирічками — і наче переселишся в російську глибинку за Урал. Бо начуєшся іншомовних слів мов на спеціальних курсах: «паєхалі — ка мнє — гатова — січас — садісь…» Словом, іде мавпування мови улюблених героїв мультсеріалів — звісно ж, російськомовних. І зумовлена ця біда не стільки надмірністю російськомовного культпродукту, як наявним браком конкурентоспроможного нашого. Між іншим, зауважимо, що після введення відомих квот подібний дефіцит у задоволенні культурних запитів дорослих таки успішно ліквідовується. Отака реальність — і чи можна зупинити повзучу гаджеторосіянізацію одним розчерком владного пера?

…Буває постоїш 5—10  хвилин біля пісочниці з дво–трирічками — і наче переселишся в російську глибинку за Урал. Бо начуєшся іншомовних слів мов на спеціальних курсах: «паєхалі — ка мнє — гатова — січас — садісь…»

А в кого мають дійти руки до опритомнення книговидавничої імперії Харкова, де чиниться відвертий глум над нібито етнічним нашим фольклором — отже, і національною ідентичністю наших дітей? Неоковирно перекладені тексти з російської супроводжуються зображенням не звичних для українського ока казкових дідусів і бабусь, а таки «старух» у крапчастих сарафанах» та «стариків» у кафтанах і шапках московських стрільців. Скривджена, але винагороджена за чемність і працьовитість сирітка, з якою так хочеться зрівнятися чутливим дівчаткам, — у привабливому мальовничому кокошнику. А хлопчик–Мізинчик, якого варто мати за взірець малим козаченькам — у косоворотці навипуск, личаках та обмотках. Так само вдягнені Півники–Зайчики–Котики–Вовчиська та інші казкові персонажі. Все пропонується сприймати під брендом «народні казки» — і про який же народ ідеться? Словом, у націєтворчий простір культури закидається винахідливо змонтований месидж: ви українськомовні — ото і є ваш зовнішній образ. Маємо заодно і фейки, і провокації, і вкрай небезпечну шизофренію.

Чому ж видання, що нагадують зброю сповільненої дії, користуються незмінним попитом і просто горами розкуповуються у гарячий подарунковий сезон новорічно–різдвяних свят? Причина на поверхні: високоякісних дитячих книжок цілком достатньо, але своє диктує ціна — купівельний розрахунок і хитрощі. Однак хто тут виграє і хто програє?

Коли ж почується патріотичний голос стривоженої батьківської громадськості? Невже й нинішній кількісно потужний вітчизняний загал активного віку все такий же, як у глухі часи невільницькі: «А на громаду хоч наплюй: вона — капуста головата» (Тарас Шевченко). Якщо й далі заплющувати очі на ту гостру до краю проблему, то за якийсь час, як висловилася Ольга Богомолець, взагалі не буде кому одягати вишиванки. Але — Боже не доведи!

Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений учитель України.

с. Жидичин Ківерцівського району Волинської області.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.